Click to order
Ваше замовлення
Total: 
Ваше імя
Ваше прізвище
Ваш Email
Ваш номер телефону
Поштова адреса, на яку буде доставлено посилку або місто та відділення Нової Пошти
М. Київ, Вул. Богдана Хмельницького 1, кв. 1
Якщо в вас є коментар, залиште його тут
Доставка
Оберіть бажаний спосіб доставки
  • Доставка здійснюється за рахунок покупця відповідно до тарифів Нової Пошти
  • При виборі опції "Готівкою при отриманні" у відділенні Нової Пошти ви додатково сплачуєте тариф 2% від суми замовлення + 20 грн.
  • При виборі опції "Забрати самому" ви можете самостійно забрати книжку у магазині видавництва за адресою вул. Рейтарська, 21 (Київ)
Промокод
 
ТЕКСТИ

Фрагмент з книжки "Анрі Картьє-Брессон. Інтерв'ю та розмови 1951-1998"

У грудні 2021 року виходить перший український переклад дванадцяти знакових інтервʼю і розмов з Анрі Картьє-Брессоном, проведених між 1951 і 1998 роками, коли фотограф здобув найбільше уваги з боку засобів масової інформації.  Ці усні, основоположні свідчення передають дух майстра фотографії і слугують тривким документом його життя й праці, що надихала покоління фотографів і митців. Здебільшого вони не перевидавалися з моменту публікації, а тому їх складно було знайти. 

Нижче ми публікуємо фрагмент з книжки, переклад якої здійснив Андрій Рєпа з французької мови.



Схоплювати життя

Інтерв’ю з Івонн Бабі
1961*


Мені був знайомий його силует, він скидався на героя, що проходить крізь стіни, який прослизає у юрбі, безіменний і непримітний, його гнучка та швидкісна хода, чарівна усмішка, невинні блакитні очі. Я помічала, як блискавично і вправно він орудує апаратом Leica, який завжди і всюди бере із собою. Напружене обличчя мало вираз гострої зосередженості, притаманної всім тим, хто слухає, спостерігає, водночас переслідуючи якусь мрію, манію, ідею. 

Я чула, як він відповідав друзям, які хотіли подивитися його роботи: «Справді? Вам не стане нудно?» Він не був схожий на любителів, які завжди готові влаштовувати імпровізовані фотографічні вечірки на тему туризму, сім’ї або літньої відпустки.

Анрі Картьє-Брессон був уважний, постійно запитував, цікавився думкою інших, але водночас у ньому відчувалося якесь занепокоєння, впереміш зі спокійною впевненістю: він і сумнівався, і знав. Говорив мало й ніколи не говорив про фотографію, якій він присвятив останні тридцять років свого життя.

Я знову зустрілася з ним у Парижі, у мовчазній атмосфері його майстерні, з вікнами, що виходять на небо й на вкриті темним шифером дахи.

Він повернувся з Лондона, а ввечері мав потяг до Італії. Залишав Францію до вересня. Як репортер він багато подорожує, хоч і не прагне стати globe-trotter**.


Ця 1/25 секунди


«Звичайно, — каже він, — я допитливий, і коли приїжджаю кудись, люблю роздивлятися навсібіч і розуміти, що відбувається. Єдине, що мені треба пересуватися повільно, подорожей літаком я уникаю. Фотограф не мусить бігати, він має невтомно ходити: так він зможе схопити те, що відкривається на тротуарах, на перехрестях, у закутках вулиць, у житті.

Щоб зробити репортаж, не можна накидати ситуації вже готові упередження про країну, які могли бути, навпаки, треба їх виправляти. Предмет набуває ваги, а фотографія — сили, тільки тоді, коли вдається забути про себе. Лише з таким підходом можливо торкнутися почуттів. Я знаю хитрих умільців, які вміють створити ілюзію. Втім, я переконаний, що тих швидких рефлексів недостатньо, щоб сформувати погляд на людину та її країну».

Уривчастий голос Анрі Картьє-Брессона якраз притаманний його нервозності. Деколи він спиняється на півслові, потім знову починає дуже швидко говорити, повертається до однієї фрази, усміхається й запитує: «Ви розумієте?» Він не хоче розказувати кумедну бувальщину або подробиці свого життя й додає, що його біографію можна взяти в агентстві Magnum Photos.

«Для мене, — каже він, — фотографія — це спосіб малювати. Апарат слугує мені, щоб дивитися, механічним і оптичним способом осягати очевидність. Фотографія робиться тут і тепер. У нас немає права маніпулювати або хитрувати. Мусимо постійно боротися з часом: те, що зникає, зникає назавжди. Потрібно схоплювати миттєвість, швидкоплинний жест, усмішку, яку годі повторити. Ось чому я такий нервовий (це жахливо для моїх друзів), але тільки постійна напруга здатна утримати реальність.

Мої фотографії — то радше варіації на одну й ту саму тему, я кружляю навколо об’єкта, немов арбітр на боксерському рингу. Ми пасивні перед світом, що невпинно біжить, і єдиний наш момент для творчості — це ота 1/25 секунди, коли тиснеш на спуск, мить знімання, коли падає ніж гільйотини. Ми подібні до снайперів, що «випускають на волю» свій довгоочікуваний постріл.

Думати треба до і після, але не тоді, коли фотографуєш. Наш успіх залежить від жвавості, ясності, знань та умінь, але щоразу, коли фотографію вимучують, вичавлюють, вона потрапляє в пекло шаблонності».


Жодного спалаху


Івонн Бабі: Який взаємозвʼязок між живописом і фотографією?

Анрі Картьє-Брессон: Художникам і фотографам доводиться мати справу з одними правилами композиції й візуальними проблемами. Як і на полотні, на вдалій фотографії теж можемо бачити квадрат, вписаний у прямокутник, тощо. Через це я люблю прямокутний формат Leica (24 × 36). Маю пристрасть до геометрії, тішить і дивує краса організованих форм. Тільки так предмет набуває всієї повноти й серйозності. Я ніколи не обрізаю фотографії: якщо я маю змінити кадр, отже, це невдала фотографія й ніщо не зможе її покращити. Єдиним можливим покращенням було б зняти ще одну фотографію з кращого місця, у кращий момент. Ми перебуваємо зі своїм апаратом у часі, у просторі, а в духовному плані — ще й віч-на-віч з об’єктом. Таке-от миттєве поєднання здається мені засадничим.

Для нас також неабияк важлива відстань: вона змінює співвідношення елементів так само відчутно, як змінюється тональність голосу, який чуємо то зблизька, то здалеку. Проте, на відміну від художника-живописця, який може працювати над картиною, ми діємо інстинктивно й інтуїтивно, у миттєвості. Ми «вихоплюємо» точні деталі, незгірше вчених-аналітиків; що ж стосується художника, то він діє через медитацію та синтез.

Я не користуюся кольоровою фотографією, тому що в її сучасному стані розвитку ще неможливо повністю контролювати колір. Здається, неможливо розв’язати суперечність між значенням і кольором, нескінченно схоплюючи плинну реальність. Тому я вважаю за краще й далі працювати з чорно-білою плівкою: вона вже сама по собі є транспозицією. Я ніколи не користувався спалахом, як ніколи мені не спадало на думку дістати револьвер і зробити постріл під час концерту.

Одні фотографи винаходять, інші відкривають. Особисто мені цікаві відкриття: не проводити досліди та дослідження, а схоплювати саме життя. Я уникаю небезпек анекдотичності й картинності, це надто легко й так само погано, як чуттєвість, хоч і респектабельно. Як на мене, фотографія має здатність воскрешати щось у пам’яті, вона не має просто документувати. Нам треба вміти абстрагуватися і вхоплювати реальність.

Будь-хто може знімати фотографії. Я бачив у Herald Tribune знімки, зроблені мавпою, яка орудувала Polaroid’ом незгірше деяких власників фотоапаратів. Саме тому, що наше ремесло відкрите для всіх, воно залишається, попри свою неймовірну легкість, надзвичайно важким.


Чому ви його обрали?

Фотографування дає мені безпосередній зв’язок зі світом, який я можу зафіксувати, вловлюючи якусь окрему знакову деталь. Це засіб розуміння і спосіб більш інтенсивного проживання. Я люблю контрольні відбитки, де переді мною один за одним проходять зображення, показуючи, як фотограф пересувається в житті. Це ще й приємна забава, і я працюю заради предмета, а не для журналу. Я не відмовляюся від замовлень. Кому б за часів Ренесансу спало на думку нехтувати замовленнями? 

Нещодавно мене попросили проілюструвати щорічний звіт одного американського банку. Я нічого не розумію в банках і впродовж десяти днів фотографував усе, що бачив. Мені сказали, що мій репортаж — це розповідь про «робітників у білих комірцях». Це був найкращий комплімент, тому що я, власне, й намагався показати життя службовців між дев’ятою годиною ранку та шостою вечора. Я відчував до банку таку саму вдячність, яку можна відчувати до батьків дівчини, у яку ви закохані, за те, що вони її народили.

Також я зробив репортаж для концерну Mercedes. Спілкувався з персоналом, з інженерами й дійшов висновку, що сила цієї компанії тримається на двох поняттях: якість і традиція. Тими днями я прогулювався в них у гаражі й нагледів одного типа, який малював пензликом тоненьку лінію на автівці 300 SL. Я сфотографував його і зрозумів, що доторкнувся тут до важливої ​​точки, яка добре передавала якість Mercedes. Що стосується поняття традиції, я відшукав його втілення серед робітників, що зібралися на спільну зустріч, організовану на заводі для студентів профтехучилища.

Коли мене запитують про роль фотографа в наш час, про владу зображення абощо, я не хочу занурюватися в пояснення, я лише знаю, що люди, які вміють бачити, так само рідкісні, як люди, що вміють слухати. Більшість людей мислить концепціями...


Тут Анрі Картьє-Брессон зупиняється й говорить тихше, немовби звертається сам до себе: «Яка краса бачити, як художник довго-довго розглядає свою картину…»

«Агов, фотографе!»

У мене немає ані «послання», ані «місії», — говорить він далі, — але я маю точку зору. Фотографія — це дуже важливий засіб комунікації, і ми відповідальні перед мільйонами людей, яких ми зачіпаємо своїми репортажами, поширюваними пресою. Ми не можемо ані занижувати рівень подачі та недооцінювати аудиторію, ані впадати в преціозність. Живописці йдуть від творчості до музеїв, а ми — від творчості до споживання. Отож потрібно, щоб ми залишалися зрозумілими для всіх і пам’ятали, що кожен з нас потенційно є художником. 

У 1946 році Роберт Капа, Чім, Джордж Роджер і я заснували агентство Magnum, щоб об’єднати наші зусилля у форму кооперації. Для нас це був спосіб зберегти незалежність і водночас облаштувати офіс, який би займався комерційними та адміністративними питаннями. Капа підірвався на міні в Індокитаї, і того самого дня інший наш співробітник Вернер Бішоф упав у прірву в Перу. Чіма застрелили під час Суецької кризи. І тепер нас приблизно двадцятеро душ сімох різних національностей, і ми й далі знімаємо те, що відбувається у світі. Ми не належимо до однієї школи, але в нас є спільне розуміння відповідальності фотографа. Лише наша праця фінансує агентство, і я думаю, що коли хтось із нас не дістає чек наприкінці місяця, то не надто й ображається, тому що залишається вільним. 

У нас доволі непоказне ремесло. Коли ми приходимо туди, де нас знають, коли нас відправляє великий журнал, то перед нами вистилають червону доріжку; в іншому разі нас приймають немов якогось підозрілого типа, який прийшов полагодити зливний бачок і може ненароком поцупити попільничку. У нашій професії не варто чекати на велику пошану. Нам гукають «Агов, фотографе!», а потім заявляють: «Надішліть-но ваші фотографії». Чому їм не спадає на думку вимагати в банкіра 10 тисяч франків, адже він теж із ними працює?
У фотографів немає чіткого соціального статусу, вони перебувають на маргінесі, і люди часто дивуються, що то за дивні типи, які стрибають навколо них на вулиці.

Читаючи Сен-Симона

Ви шкодуєте про свій маргінальний статус? 
Зовсім ні. Я не хочу, щоб мене впізнавали. Мене часто вважають німцем чи англійцем. Якщо випадково хтось мене впізнає, то каже: «Це ж бо такий-то», — і фото провалилося. Чудово, що тепер міста наводнили туристи зі своїми фотоапаратами: завдяки їм можна змішатися з натовпом і відносно спокійно працювати. У часи, коли відбувається розбухання індивідуалізму, мені також здається важливим, щоб велика кількість фотографів мали спільну для всіх чутливість і майже анонімний зовнішній вигляд. Потрібно бути легким (у мене з собою завжди один апарат напохваті, а на репортаж я беру ще два об’єктиви додатково) і підкрадатися тишком-нишком: там, де ловиш рибу, хвиль на воді не здіймаєш.

Якось, коли я фотографував на аукціоні ювелірних виробів, до мене підійшла стурбована дама: вона хотіла знати, чи не журналіст я часом. Завдяки своїм нормандським корінням я ані підтвердив це, ані заперечив, а відказав: «Я маніяк». «Дуже добре, — відповіла дама, — тоді продовжуйте». Це правда, фотографія для мене — манія, одержимість, фанатизм. Усього, що я знаю про фотографію, я навчився, займаючись живописом у майстерні Андре Лота, читаючи Сен-Симона, Стендаля, Джеймса Джойса, газету Le Monde й з користю прислухаючись до критики моїх товаришів. Я читаю Monde, New York Times, Observer, Manchester Guardian, тому що вони без зображень. Зображення я сам знаходжу, а від газет я волію дізнатися аналіз ситуації, щоби знати, куди мені їхати.

Мене надихають роботи Брассая, Вільяма Юджина Сміта, деяких молодих фотографів з Magnum та з інших місць, портрети Мана Рея, але коли я бачу погані фотографії мені стає сумно і, щоб виправити ситуацію, я дивлюся живопис.

Що залишиться від усіх цих фотографічних документів? Якщо говорити про мене, то я думаю вже про наступне фото. Сьогодні вранці я вийшов з дому і біля метро зробив пару знімків: у такий спосіб я веду особистий щоденник, накидаю ескізи. Великі фотографії трапляються зрідка, і якщо мене запитають: «Скільки знімків ви робите протягом дня?», я можу лише відповісти: «А скільки протягом дня ви почули чогось цікавого? Встигли записати?» Я не вірю у натхнення.

Я переконаний, що потрібно працювати, потрібно гарувати, але один мій приятель, з яким я про це говорив, сказав мені: «По суті, ти ж не працюєш, а дістаєш тяжке задоволення…».

Я люблю принципи й ненавиджу правила. Коли я ходжу в кіно, мене завжди розпитують, чи сподобалася мені операторська робота. Чому? У фільмі мене цікавить історія, так само як на вулиці я думаю про те, що бачу.

Анрі Картьє-Брессон переходить від дивана до крісла на тлі індійських ситцевих шпалер, тепер йому зручніше стояти, ніж сидіти. Іноді він злегка нахиляє голову, мружиться, ніби розглядає картину, ніби хоче щось сфотографувати.

«Якщо я покину цю професію, — каже він, — мабуть, стану малювати. Але, — додає, — я не можу водночас займатися такими близькими й такими протилежними речами».


*Вперше опубліковано: Yvonne Baby, «“Le dur plaisir” de Henri Cartier-Bresson», L’Express, no 524, 29 juin, 1961, p. 34–35. 
**Людина, що мандрує по всьому світу (англ.).


Попереднє замовлення доступне за цим посиланням