У травні 2025 року видавництво ist publishing випускає четверту книжку в серії warning books — “Гриб наприкінці світу. Про можливість життя на руїнах капіталізму”, opus magnum антропологині Анни Цзин, з яким вона отримала Премію Ґреґорі Бейтсона та Премію Віктора Тернера в галузі етнографічних досліджень. Книжка виходить українською у перекладі Ярослави Стріхи. Ми публікуємо фрагмент прологу, в якому Цзин розповідає про головного героя книжки — гриб мацутаке, про екологію й економіку, та про життєздатні руїни.
Непомітне життя, Ореґон. Шапочки мацутаке проступають посеред занепалого промислового лісу.
Фото: Анна Льовенгаупт Цзин
Кажуть, перше живе створіння, що пробилося у понівеченому ландшафті після того, як атомна бомба знищила Хірошіму 1945 року, — це гриб мацутаке.
Люди здавна мріяли про владу над природою, і ці мрії сягнули кульмінації, коли вдалося опанувати атом. Водночас цей момент став початком кінця тих мрій. Бомбардування Хірошіми багато чого змінило. Ми раптом зрозуміли, що люди можуть зробити планету непридатною для життя — свідомо чи несвідомо. Це розуміння загострилося, коли ми дізналися про забруднення довкілля, масові вимирання і кліматичні зміни. Нинішня прекарність почасти зумовлена побоюваннями за майбутнє Землі: які ще рукотворні катаклізми ми зможемо пережити? Ми просторікуємо про збереження довкілля, але яка ймовірність, що ми таки залишимо нащадкам різних видів середовище, придатне для життя?
Бомбардування Хірошіми відкрило двері і для іншої причини нинішньої прекарності — несподіваних суперечностей у повоєнній траєкторії розвитку. Повоєнна обіцянка модернізації, підкріплена американськими бомбами, звістувала світле майбутнє. Усі будуть у виграші. Тоді здавалося, що майбутнє відоме всім, а тепер? З одного боку, у світі не лишилося місць, яких не зачепила глобальна політична економіка, заснована на повоєнному апараті розвитку. З іншого, навіть якщо нас досі ваблять ті обіцянки розвитку, ми, здається, втратили інструментарій, потрібний для їхнього втілення. Модернізація мусила забезпечити світ (і комуністичний, і капіталістичний) робочими місцями, і то не абиякими, а зі «стандартними умовами працевлаштування», стабільною зарплатнею й соціальними гарантіями. Нині такі робочі місця стали рідкістю; більшість із нас залежить від значно менш регулярних джерел заробітку. Отже, іронія нашої доби полягає в тому, що всі покладаються на капіталізм, але майже ні в кого немає того, що раніше звалося «постійною роботою».
Щоб жити за умов прекарності, не досить просто ремствувати на тих, через кого ми опинилися в таких обставинах (хоча це теж, не заперечуватиму, може бути корисним). Ми можемо роззирнутися й роздивитися цей новий химерний світ; можемо потренувати уяву й домислити його обриси. Тут на допомогу приходять гриби. Мацутаке проростають посеред понівечених краєвидів, і це допоможе нам дослідити руїни, що стали нашим спільним домом.
Мацутаке — дикі гриби, що ростуть у лісах, які зазнали втручання людини. Вони, як і щури, єноти чи таргани, здатні зносити екологічні проблеми, спричинені людьми. Водночас вони не шкідники, а дорогий делікатес (принаймні в Японії, де мацутаке цінують так високо, що ті іноді стають найдорожчими грибами на землі). Мацутаке сприяє росту дерев, тож допомагає лісам пробиватися в непростих ландшафтах. Ідучи слідами мацутаке, ми виходимо на можливості співіснування за умов екологічних порушень. Це не індульгенція, щоби шкодити довкіллю й надалі. Мацутаке просто демонструє один зі способів виживання завдяки співпраці.
А ще мацутаке підсвітлюють розколи у глобальній політичній економіці. Протягом останніх тридцяти років мацутаке стали глобальним товаром: їх збирають у лісах по всій північній півкулі, а тоді свіжими пересилають у Японію. Серед збирачів мацутаке — багато переміщених і безправних представників культурних меншин. Наприклад, на північному заході Тихоокеанського узбережжя США більшість комерційних збирачів мацутаке — біженці з Лаосу й Камбоджі. Завдяки високій вартості ці гриби суттєво покращують добробут в усіх місцевостях, де їх збирають, і можуть навіть сприяти культурній ревіталізації регіону.
Утім, торгівля мацутаке — це далеко не втілення мрій про розвиток, типових для ХХ століття. Більшість збирачів мацутаке, з якими я познайомилася, розповідають страшні історії про переміщення і втрату. Збирати гриби на продаж — це далеко не найгірший спосіб заробити собі на життя, коли не маєш інших можливостей прогодуватися. Але що це за економіка така? Збирачі грибів працюють на себе, їх не наймає компанія. У них немає ані зарплати, ані соціальних гарантій — вони просто продають зібрані гриби. У неврожайні роки збирачі покривають свої витрати з власної кишені. Комерційне збирання диких грибів — це втілення прекарного способу життя без соціальних гарантій.
У цій книжці я розглядаю прекарні способи життя і прекарні довкілля, відстежуючи торгівлю й екологію мацутаке. У кожному з цих випадків я опиняюся посеред латок, тобто мозаїки відкритих асамбляжів переплетених життів, де кожне життя перегукується з іншими темпоритмами і просторовими сюжетами. Я стверджую, що тільки визнання нинішньої прекарності як глобальної ситуації дає нам змогу помітити становище, у якому перебуває весь світ. Доки перед експертним аналізом існуватиме вимога виходити з апріорної віри у зростання, фахівці не помічатимуть гетерогенності простору й часу, навіть якщо ті очевидні для пересічних спостерігачів й учасників процесу. Водночас теорії гетерогенності досі перебувають у зародковому стані. Щоб належно оцінити латкову природу й непередбачуваність нашого нинішнього становища, потрібно відродити свою уяву. Завдання книжки полягає в тому, щоб посприяти цьому — за допомогою грибів.
Що ж до торгівлі, то сучасна торгівля функціонує в умовах обмежень і можливостей, які задає капіталізм. Однак дослідники капіталізму ХХ століття вслід за Марксом прийняли ідею прогресу й бачать тільки одну потужну течію, а інші ігнорують. У цій книжці продемонстровано, як можна вивчати капіталізм без такої зашореності, поєднуючи глибоку увагу до світу в усій його прекарності з питанням того, як накопичують багатства. Якого вигляду може набути капіталізм, якщо відмовитися від апріорного припущення про неминучість прогресу? Капіталізм може бути латковим: накопичення багатства можливе завдяки тому, що капітал привласнює цінності, породжені нерегламентованими латками.
Що ж до екології, то гуманісти схильні розглядати природу як романтичний простір антимодерності внаслідок апріорного припущення, ніби людська влада несе прогрес . Однак для науковців ХХ століття ідея прогресу ще й задала парадигму для дослідження ландшафтів, і вони цього не відрефлексували. Уявлення про експансію просочувалися з царини економіки у формулювання щодо біології популяцій. Нові відкриття в екології уможливили нові підходи, що враховуватимуть міжвидову взаємодію й історію втручань і порушень. У нашу добу знижених очікувань я шукаю екосистеми, що постали внаслідок втручань і порушень, де багато видів співіснують не в гармонії, але й не завойовуючи один одного.
Я не зводитиму економіку до екології чи навпаки, але між економікою й довкіллям таки існує зв’язок, і мені здається важливим окреслити його на самому початку: ідеться про історію накопичення статків через перетворення і людей, і інших істот на ресурси для інвестицій. Ця історія надихає інвесторів розглядати людей і предмети як відчужені, тобто здатні існувати окремо, мовби переплетіння життів не має значення . Відчуження перетворює людей і предмети на мобільні активи; їх можна вилучити з їхніх життєсвітів, перевезти кудись транспортом, який нівелює відстані, й обміняти на інші активи з інших життєсвітів . Цей підхід суттєво відрізняється від того, щоб просто використовувати іншого в межах спільного життєсвіту — наприклад, поїдати іншого чи бути з’їденим самому. У другому з цих сценаріїв простір для життя, де співіснує багато видів, залишається на місці; відчуження, натомість, перекреслює переплетіння життя і простору. Мрія про відчуження змушує змінювати ландшафти так, щоб мав значення тільки один окремий актив; усе інше перетворюється на бур’яни чи відходи. У такому разі увага до переплетіння життя і простору здається неефективною, а може, і застарілою. Коли той єдиний актив перестають виробляти, місце можна просто покинути. Коли дерева вирубано, нафта закінчилася, а виснажений ґрунт на плантації вже не дає змоги вирощувати сільськогосподарську культуру, пошук активів продовжується в новому місці. Так спрощення заради відчуження породжує руїни — покинутий простір, де активи вже не виготовляють.
Нині глобальний ландшафт помережаний такими руїнами. Утім, попри всі повідомлення про їхню смерть, ці місця можуть виявитися цілком життєздатними; інколи покинуті поля без активів створюють нове багатовидове й багатокультурне життя. За умов глобальної прекарності в нас немає вибору, крім як шукати життя на руїнах.
І нашим першим кроком має стати відродження допитливості. Ми мусимо досліджувати вузли й пульсацію цих латок, не спрощуючи їх на догоду наративам прогресу. Мацутаке — це хороше місце, щоб почати дослідження: хай скільки я дізнаюся про ці гриби, вони щоразу мене дивують.
Придбати книгу “Гриб наприкінці світу” Анни Цзин.
