6 червня в галереї COME IN завершилася виставка Ігоря Чекачкова «NA4JOPM8» — експозиція, зібрана з фотографій, що пережили жорсткий диск, на якому були збережені. Фактично, Чекачков втратив матеріали за десять років роботи, серед яких були репортажні, художні й особисті фотографії. Замість них він отримав биті файли й невдовзі вирішив скласти з них окремий проект. Щоб збагнути те, що сталося, Чекачков звернувся до чотирьох арт-критиків. IST Publishing публікує добірку з п’яти текстів, що супроводжували серію протягом останнього півріччя: прес-реліз Бориса Філоненка до харківської виставки, «Кілька історій про кінець історії» Олександра Михеда й три тексти без назви – Вікторії Бавикіної, Катерини Носко і Філоненка, написані для фотокниги «NA4JOPM8».
«Хорошая новость, получилось восстановить 98% информации», — с этих слов сотрудника сервисного центра могла бы начинаться история «NA4JOPM8» Игоря Чекачкова. Название проекта — серийный номер жесткого диска с объемом памяти 3Тб, с 250 000 фотографий внутри, с хронологическим охватом в десять лет — с 2007 года.
На самом деле восстановить файлы удалось только с заметными повреждениями: изображения накладывались друг на друга, разрушались насыщенными цветными полосами. Катастрофа, пережить которую удалось в несколько этапов (сначала отложив диск в сторону, потом пересмотрев все битые файлы, и наконец — отбирая из них материал), трансформировалась в серию — фотокнигу и выставку.
О своем подходе Чекачков говорит: «…фотография, которая мне наиболее интересна, это когда я ничего не придумывая — реагирую». Оппозицией такой реакции становится вмешательство, а именно — вмешательство авторское. Но способы реагировать не приводят к одному и тому же результату.
Примером разрушенной формы в предыдущих сериях Чекачкова может быть «Деконструкция» (Муниципальная галерея, АРТподвал, Харьков, январь 2016): «Тогда мне почему-то нравились кубисты и была интересна идея совмещения разных плоскостей. Параллельно была сильная депрессия, связанная с личными переживаниями. Я начал снимать серию очень неосознанно, на фотоаппарат телефона. Там была функция панорамы: если правильно вести, то все будет в порядке, а если начать вести как-то криво, пространство начинает ломаться. Вот так вот я начал ломать женщин».
«NA4JOPM8» — тоже своего рода реакция, которая на первый взгляд предстает как вмешательство. Серия — реакция на потерю, попытка принять утрату десятилетнего архива, в котором соединились репортажная фотография и самые личные снимки. «Отбирать было сложно. Как будто редактировать свой дневник», — говорит Игорь. Жесткий диск изменил структуру и цвета. Первая правка позволила реализовать художественную задачу, которую Чекачков вынашивал несколько лет — связать в едином фотографическом образе личное и публичное. Вторая привела к формальному диалогу с Харьковской школой фотографии.
«Во время событий Майдана у меня были сильные переживания. Хотелось сделать такую серию, где есть не только Майдан или Антимайдан, а какая-то интимная жизнь — и как-то все это связать. Визуально они слишком разные и попытки не удавались. И тут [когда винчестер сломался] как раз то, что мне так хотелось сделать — произошло». Так Чекачков говорит о главной находке серии, и, подытоживая сделанное, на своей странице в facebook приглашает посмотреть на проект: «Самый сложный, самый личный, самый болезненный и самый долгий, он немало причинил мне дискомфорта и, надеюсь, причинит и вам». Борис Филоненко
Кілька історій про кінець історії. Це історія про відродження. Про відновлення від втрати, про вихід із печер, після якої назавжди залишається травма. Шви реальності, зшиті геніальним Віктором, ніколи не заживуть на тілі нового Прометея, нового Франкенштейна.
Це історія про переосмислення свого минулого. Про те, як, переглядаючи тисячі фотографій особистого архіву, змушений згадувати обличчя привидів, що, здавалося, зникли безповоротно.
Це історія про співтворчість з комп’ютером. Коли алгоритми машини намагаються розгадати алгоритми мистецтва й реальності, і буквально створюють власну доповнену реальність на основі фотографій.
Це історія про мистецтво, що твориться без втручання автора. Щоправда, для цього потрібні роки невпинної праці. Реді-мейд, основою для якого стає прожите життя і пережитий досвід.
Це історія про геніальну помилку, збій системи, що веде до творення нової системи. У світі, схибленому на перфекціонізмі й тотальному контролі кожної деталі, трапляється помилка, помилка неймовірної краси. І геніальність теж здається помилкою в одноманітному суспільстві, цілісному у своїй сірості.
Це історія про розпад сув’язі епох новітньої України, коли падають системи, перемикаються режими і перегріваються комп’ютери. І в цьому колажуванні реальності цілісними можуть залишатися лише окремі особистості.
Це історія про оприявлення зв’язків, на які ніхто і не пробував подивитися під таким кутом. Однак тепер їх ніхто і не наважиться поставити під сумнів.
Це історія про втрату, що стала здобутком.
Це історія про звихнутий час, і лише творці здатні цей вивих виправити.
Це історія про кінець історії, що стає новим початком. Олександр Михед
У всьому, що ми бачимо навколо, з чим зустрічаємось вперше — намагаємось віднайти щось знайоме. Наш мозок автоматично здійснює пошук того, за що він мав би змогу зачепитись, швидко ідентифікувати, розпізнати, назвати. Створення звички — процес, який існує не тільки в контексті діяльності, але, і головним чином, мислення. І типовими, звичними і вже непомітними для нас, є не лише дії, але і патерни мислення. Це своєрідний захисний рефлекс, що одночасно зберігає нас і не дозволяє розвиватись, змінювати кути і точки зору. Процес віднаходження альтернативних інших реакцій занадто важкий — це стрес для організму, для свідомості, для нашої усталеної системи цінностей. Гнучкість сприйняття вимагає постійного зусилля, адже як тільки напруження і увага будуть знижені, наш мозок знов буде складати елементи незвичних зображень, руйнуючих реальність, у знайомі картинки. Бо невідомо що саме ваш мозок зможе дізнатись коли фрагменти складуться в незвичному небезпечному для нього порядку. Вікторія Бавикіна
Вихоплений момент реальності у кадрі зчитується як фрагмент. А фрагмент завжди щось приховує. Хоча б не менш суперечливий контекст, що стоїть за ним. Але чи завжди момент, який автор визначає як вартий-бути-фіксованим, є фрагментом самим по собі? Чи мова радше про дещо інше? Адже коли на фотографіях Ігоря Чекачкова постамент Леніна на площі втрачає під собою землю, а на сусідній вулиці у квартирі досягається оргазм — це виглядає не стільки фрагментами, скільки моментами переходу від одного етапу до іншого. Складовими процесів, що в обох випадках — кульмінаційні. Ба більше: ці моменти складають в одній фотографічній серії Чекачкова дві оповіді — у публічному та приватному просторах — що співіснують у паралельних режимах, однак не заміщують і не виключають одне одного, а становлять собою єдиний життєвий плин.
Однак сприймання робіт художника ускладнено ще певним видом випадковості. Випадковістю, що застає зненацька, видозмінює відзнятий матеріал та відсилає до логіки глітч-арту. Відтак ці зображення поєднують нашарування різної природи, де один накладається на інший і в результаті виникає зображення, подібне до палімпсесту. У Чекачкова це фотографії у момент власного запинання, барахління. Однак саме цей незапланований розлад працює на конструювання образу. Чужорідність закладає умови видимості та проявлення зображення, а також вносить у нього додаткове змістове навантаження. Проте значення помилки часто недооцінюють. А що як саме помилка, збій у системі уможливлює створення нової форми життя чи, принаймні, нового погляду на нього? Питання за виробленням необхідної оптики, що дозволить бачити, а не лише дивитись. І почати можна вже з цих сторінок. Катерина Носко
Дещо вже було зламано перед тим.
Видно, як столи біля конструктивістського хмарочосу накривали пластиковим посудом, повним печива й цукерок, як смажені насіння соняшника скуповували пакетами, розкладаючи навпроти букету Ван Гога, як будівництво європейського футбольного свята вели показово, але ж і без зайвого поспіху. Перед нами відкривається життя, оточене знаками відмінності, прапорами й орнаментами, а в його сокровенних просторах — щось вразливе, відкрите й інтимне.
А потім зламався жорсткий диск. На ньому й зберігалися всі ці фотографії.
Наразі строкаті смуги перетинають зображення, підживлюючи давню фобію людини перед кольором — тривожне почуття мінливості. Десь лінії без залишку перетворили знімки в кольорові абстракції, а десь відступили, відкривши простір для падіння абстракції іншого роду — пам'ятника Леніну.
Збій, що вплинув на фотографії, можна по-своєму впорядкувати, але важко простежити його внутрішні закономірності.
В одному випадку, як чат-бот, який за одну добу став упередженим расистом, механізм начебто не витримав навали коментаторів політичної ситуації й збагатив демонстрації й зібрання різнобарвними смугами. В іншому, насіння пішли в край композиції, а пишні квіти Ван Гога поступилися центром оголеному жіночому торсу.
Під час перегляду на візуальні дефекти накладаються фрагменти спогадів.
Те, що трапилося, саме по собі не було запланованим експериментом і мало сприйматися втратою. Проте фотограф вирішив угледіти у цій втраті можливість нового жесту, представляючи добірку світлини, що пережили локальну катастрофу. Так усі вони пройшли ініціацію тричі — з рішенням автора зробити фотографію, з пристроєм, що втратив контроль та з повторною авторської селекцією.
Щось було знищено. Й дещо вдалося виявити.
Тут варто було б розпочати розмову про фотографію і не-фотографію, про Харківську... Борис Філоненко
Серію фотографій Ігоря Чекачкова NA4JOPM8 можна переглянути на офіційному сайті автора:chekachkov.com/series/na4jopm8/
Купити книгу Ігоря Чекачкова «NA4JOPM8»
