У лютому 2023 року у видавництві ist publishing вийшла книжка «В.Ґ. Зебальд. Повітряна війна і література», що започатковує нову серію видавництва ist publishing і представляє міждисциплінарні дослідження про війну і культуру — warning books series. Нижче ми публікуємо фрагмент з видання.
З чого слід було почати природну історію руйнування? З огляду технічних, організаційних і політичних передумов проведення масованих повітряних атак, з наукового опису невідомого доти феномену вогняної бурі, з патографічного реєстру характерних видів смерті або з поведінково-психологічних досліджень про інстинкт втечі та повернення додому? Носсак пише, що не було такого річища, яке вмістило би потік населення, який після нальотів на Гамбурґ "німотно й нестримно затопив усе навколо» й дрібними струмками ніс неспокій до найдальших сіл. Щойно біженці десь знаходили собі притулок, веде далі Носсак, вони знову зривалися з місця й кочували далі, або ж намагалися повернутись до Гамбурґа, чи для того, щоб спробувати «ще щось врятувати або пошукати своїх родичів", чи з якихось інших неясних причин, які змушують вбивцю повертатись на місце злочину [1]. Хай там як, але щодня в дорозі були незліченні юрби людей. Белль пізніше припускав, що в такому досвіді колективної втрати коренів якраз і криється пристрасть німців до подорожей, те почуття, що людина ніде більше не може залишатися надовго й постійно мусить бути деінде [2]. Отже, всі ці переміщення виходу й повернення розбомбленого населення були, з погляду біхевіоризму, чимось на кшталт попередньої підготовки до входження у мобільне суспільство, яке сформувалося за десятиріччя після катастрофи і в умовах якого хронічний неcпокій, що гнав людей з місця на місце, перетворився на кардинальну чесноту.
Окрім розгубленості в поведінці самих людей, протягом наступних тижнів після руйнівного нальоту, безперечно, передовсім впадало в око й те, що в містах змінилася природна рівновага, а саме відбулося бурхливе поширення паразитів, які множилися на непохованих трупах. Показовий брак відповідних спостережень і коментарів пояснюється підспудним табуюванням, а воно стає ще зрозумілішим, якщо взяти до уваги, що німцям, які ставили собі за мету повне очищення та гігієнізацію Європи, доводилося тепер відбиватися від жаского уявлення, ніби насправді вони самі є зграєю щурів. У неопублікованому на ту пору романі Белля є один пасаж з описом руїнного щура, який принюхуючись пробирається від купи уламків на вулицю, а Вольфґанґ Борхерт, як відомо, написав оповідання про хлопчика, який охороняє свого загиблого під завалами брата від свавілля щурів, а його запевняють, що вночі ті сплять. Окрім того, у тодішній літературі, наскільки я бачу, є лише один-єдиний фрагмент на цю тему – в Носсака, де сказано, що арештанти у своїх смугастих робах, які були задіяні для усунення "решток колишніх людей", у мертвій зоні могли пробитися до трупів у бомбосховищах лише за допомогою вогнеметів, так густо роїлися навколо мухи, а підвальні сходи й підлоги були вкриті липкими, завдовжки з палець личинками. "Щури й мухи панували над містом. Юрмища нахабних, гладких щурів заполонили всі вулиці. Але ще огиднішими були мухи. Великі, із зеленавим відливом, таких ніколи ніхто й не бачив. Вони цілими гронами збиралися на бруківці, сиділи на рештках стін, запліднювали одна одну, втомлено й сито грілися на скалках від шибок. Коли вони вже не могли літати, то заповзали за нами слідом через найменші шпарини, забруднювали все навколо, а їхнє шурхотіння й дзижчання було першим, що ми чули, коли прокидалися. Все це тривало аж до кінця жовтня" [3].
Така картина розмноження видів, яким зазвичай будь-яким способом намагаються не дати розплодитись, є рідкісним документом життя у зруйнованому місті. І навіть якщо більшість вцілілих змогла уникнути прямої конфронтації з найогиднішими покручами фауни руїн, то принаймні мухи переслідували їх скрізь, вже не кажучи про "запах... гниття й розкладання», який, за словами Носсака, "висів над містом". До нас не дійшло майже жодних відомостей про тих, хто за наступні тижні й місяці після руйнувань помер від огиди до буття, тож не дивно, що Ганс, центральний персонаж роману "Янгол мовчав", жахається самої думки про те, що доведеться жити далі, й цілком природним йому здається просто «спуститися сходами й зникнути серед ночі" [4]. Доволі показово, що багатьом персонажам Белля навіть через десятиліття бракує волі до життя. Цей брак волі, який тримається на них, як стигма у новому світі успіху, є почасти спадком їхнього животіння серед руїн, яке сприймається як щось ганебне. Про те, як близько до загибелі були ті, хто жив у великих зруйнованих містах після війни, свідчить нотатка Е. Кінґстона-Макклурі, де сказано, що безцільне блукання мільйонів бездомних посеред страхітливого спустошення було жахливою картиною, яка викликала надзвичайно глибоку тривогу. Ніхто не знав, де ці люди зупинялися на ніч, хоча з приходом темряви вогні серед руїн вказували, де вони розташувалися [5].
1. Див.: op. cit., с. 211 і наст. та с. 226 і наст.
2. Див.: Böll H. Frankfurter Vorlesungen. München, 1968. с. 82 і наст.
3. Op. cit., с. 238.
4. с. 138.
5. Цит. за Zuckermann, с. 327.
