Ганс Ульрих Ґумбрехт — теоретик літератури, теоретик культури і філософ, ім’я якого добре відоме в академічних гуманітарних колах України, а також у мистецькій спільноті. У 2011 році Ґумбрехт вперше виступив з публічною лекцією в Україні. Серед іншого, під час цього візиту він зустрічався з харківським графіком Павлом Маковим та мав на нього значний вплив. Не дивлячись на те, що тексти Ґумбрехта вивчаються в українських університетах, а також дають потенціал для теоретичного осмислення сучасного українського мистецтва, значний за обсягом доробок автора досі широко не представлений українською мовою.
В Україні виходили друком статті Ґумбрехта російською мовою — у журналі «Койнонія», віснику філософського факультету Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна в 2010, 2011 і 2016 роках. У 2012 році, коли Україна приймала Чемпіонат Європи з футболу, видавництво «Дух і Літера» видало український переклад книги Ґумбрехта «Похвала спортивній красі» (переклад – Марія Бистрицька).
У вересні 2019 ми готуємо до видання збірку статей Ґумбрехта у серіїSMALL RUN BOOKS, а також плануємо наприкінці року видати основоположну англомовну роботу Ґумбрехта по теорії культури«Продукування присутності. Що значення не може передати»(Production of Presence: What Meaning Cannot Convey). Переклад текстів здійснюєІван Іващенко, філософ, перекладач, запрошений дослідник в University of Pittsburgh за програмою академічних обмінів Fulbright (2018-19 академічний рік)
8-го березня 2019 в Стенфордському університеті Іван Іващенко зустрівся з Гансом Ульрихом Ґумбрехтом, щоби поговорити про свій переклад Ґумбрехтової книги та окремих статей, а також підготувати інтерв’ю для історико-філософського журналуSententiae(Volume XXXVІІІ, Issue 1, 2019. ISSN 2075-6461).
З дозволу Івана Іващенка ми публікуємо розмову на нашому сайті.
Іван Іващенко (далі – ІІ): Я почну з мого першого враження про твою книгу. Ти автор, який народився, виріс і провів багато років своєї академічної кар’єри в Німеччині, країні, культура якої, на мою думку, майже на 100% заснована на значенні (якщо висловлюватися в термінах твоєї книги). Авжеж, у першому розділі ти пояснюєш інтелектуальне походження твоєї концепції, коли говориш про семінари в Дубровнику, за часів Югославії, та описуєш постання твоєї ідеї в колі здебільшого німецьких інтелектуалів. А втім, мене цікавить, як ця ідея виникла у твоєму інтелектуальному житті, я маю на увазі ідею присутності?
Ганс Ульрих Ґумбрехт (далі – ГУҐ): Я гадаю, тут наявні два компоненти, але дуже важко сказати про їхнє походження. Один із них, що я згадую в книзі, едипівський у фройдівському сенсі. Мій «Doktorvater» [1] чийого імені я не вимовлятиму, його-бо визнали «Kriegsverbrecher» [2], був учнем Ґадамера, а Ґадамер був учнем Гайдеґера, тоді як Гайдеґер був учнем Гусерля. Ти відчуваєш цю всю герменевтичну вагу на своїх плечах, і якщо я мав добрі стосунки зі своїм власним батьком, я все-таки не є добрим сином. Чи, може, я бунтівний син. Коли ми робили ті семінари в Дубровнику, то весь наш рух був рухом проти герменевтики як інституції наших академічних батьків, а ми хотіли робити щось геть інше. Семінари в Дубровнику були також до певної міри «діонісійними», тобто там зруйнувалося багато шлюбів, це тривало два тижні, ми працювали по шість днів, але також багато пили...
ІІ: Щиро кажучи, у мене також склалося таке враження, коли я читав перший розділ, хоча ти там не згадуєш пиятику...
ГУҐ: Хай там як, семінари були дуже серйозні, а книги, що постали завдяки цим семінарам, досить добрі, чільна ж книга – Materialität der Kommunikation [3] – стала знаковою інтелектуальною подією в Німеччині. У цьому сенсі також цікаво те, що задовго до міркувань про присутність я говорив про анти-герменевтичне, негерменевтичне тощо. До певної міри ми маємо тут мотив «Vatermord» [4], який, на мій розсуд, надто в гуманітарних науках не є поганим принципом, бо інакше ти лише культивуватимеш традиції.
Я ВВАЖАЮ, ЩО ГУМАНІТАРНІ НАУКИ ЗОСЕРЕДЖЕНІ НА ПРОЦЕСІ ДЕБАТІВ, А НЕ НА РЕЗУЛЬТАТАХ. КНИГИ НА ПОЛИЦЯХ Є РАДШЕ ПОХІДНИМ ПРОДУКТОМ ДИСКУСІЙ, ТОБТО ГУМАНІТАРНІ НАУКИ ВІДБУВАЮТЬСЯ НА СЕМІНАРАХ, У НАШИХ РОЗМОВАХ ТОЩО
У цьому полягала одна мотивація, а інша пов’язана з моїми батьками, які були заможними людьми в першому поколінні. Вони були хірургами, вчилися в університеті, але я не був з культурної родини. Удома мої батьки мали лише книжки з медицини та дві енциклопедії, а також підручник з сексуальності, який я охоче гортав, коли їх не було вдома. Але я завжди мав комплекс меншовартості через те, що я не був із культурної родини. Хоча я був насправді добрим учнем у старших класах. Звісно, я намагався багато читати тощо, але відносно рано я виплекав у собі не те що контркультуру, а радше схильність до живого досвіду. Приміром, мені подобається опера, але ще більше мені подобається дивитися футбольні матчі, я йду на стадіон, і навіть досі я заледве можу витримати тиждень без відвідування спортивних заходів. Я люблю бути в натовпі. Я фан дортмундської Борусії, фани якої є найжорсткішим натовпом у Німеччині. Я також маю сезонний квиток на ігри футбольної команди Стенфорда. Я навіть залучений до справ команди під час набору гравців.
ІІ: Яким чином?
ГУҐ: Абітурієнтам, яких мають набрати до спортивних команд (а ці абітурієнти, безумовно, повинні мати справді нормальні оцінки, щоби бути зарахованими), дозволяється, коли вони роблять [остаточний] вибір [місця навчання], двічі відвідати університет; і тоді вони хочуть, щоби професори, які є фанатами спорту, поговорили з ними, з їхніми батьками і я роблю це для Стенфорду. Чи коли вони зазнають невдач у гуманітарних науках, то я допомагаю їм не так підвищити оцінки, як намагаюся готувати їх до іспитів. У нагороду за це я можу стояти з футбольною командою на полі під час ігор. І мені подобається бути там: з потом, захватом, галасом, аж я уявляю, що можу грати. У мережі є рекламне відео [5] футбольної команди Стенфорду зі мною як фаном. Дортмундська Борусія також зробила рекламне відео [6] з моєю молодшою донькою та мною. Вони використовують його, коли мандрують Азією та США. Хай там як, я не знаю, чи спорт є метонімією. На жаль, я не був добрим атлетом, але моя наступна книга присвячена перебуванню на стадіоні, у натовпі. Це своєрідна інтелектуальна реабілітація натовпів, мас. Я не кажу, що це безпечно. Небезпечно бути на дортмундській Südtribüne [7]. А проте, мені там бути подобається.
Отже, ці два моменти збіглися. З одного боку, це була критика герменевтики, критика, як ми кажемо, «Absolutheitsanspruch der Hermeneutik» [8], що в Німеччині стосується не лише гуманітарних наук, Geisteswissenschaften (цікаво, що німецькою ми говоримо про Geisteswissenschaften, а не про Menschenwissenschaften [9]). Отож це був своєрідний бунт, але, з іншого боку, бунт, який утверджував щось, що я надзвичайно люблю, але що інтелектуально недооцінювали. Культивованішою версію цього є приклад доброго публічного промовця, а я зарозуміло скажу, що я один із найкращих публічних промовців у сучасній Німеччині. «Ich kann frei sprechen» [10], як під час вручення Friedenspreis des Deutschen Buchhandels [11], де торік я виголосив хвалебну промову. Представники ARD [12] аж очманіли, вони-бо сказали, що я маю 23 хвилини “aber Sie könnten nicht ohne Manuskript sprechen” [13], але я можу! “Ja, aber Sie wissen nicht, dass das 23 Minuten sind!” [14]. Ні, я можу говорити точно 23 хвилини та мені не потрібен годинник. Як не є, а в мисленні є щось перформативне. Якщо ти запитаєш про моїх найкращих професорів, то я згадав би, за одним винятком, людей, які були визначними промовцями. Єдиним винятком був Бенедикт XVI. Так, либонь, ще є третій компонент. Хоча я втратив увесь екзистенційний інтерес до католицизму після мого першого причастя, та я гадаю, що культурно я хочу бути католиком. Приміром, як ти бачив у книзі, теологія переосутнення [transubstantiation] зачаровує мене, тому що вона така контрінтуїтивна. Я дуже добре почуваюся в культурно католицьких країнах. Екзистенційно Італія сьогодні не є дуже католицькою країною, але мені подобається бути в Неаполі, мені подобається там більше, ніж у Мілані, хоча я теж люблю Мілан. Отож це культивованіший, перформативніший компонент феномена, який я тепер називаю культурою присутності.
ІІ: У передостанньому розділі книги ти запроваджуєш поняття дейктичного жесту та дейктичного стилю викладання, які, наскільки я розумію, становлять посутню частину твого обговорення заснованої на присутності культури. Коли я прочитав це, то моя перша думка була така, що це треба якось практикувати. Ти не міг би розвинути це міркування, адже воно може видатися досить туманним?
ГУҐ: Тут треба казати про два компоненти. Я не сказав би, що моє викладання зазнало докорінних змін через мою концепцію присутності, проте я ненавиджу американський вислів «я викладаю Гельдерліна», «я викладаю Ґете» чи «я викладаю Ґою», адже це до певної міри перетворює Ґете чи Ґою на об’єкт, чи не так? Тобто ти насправді не можеш викладати Шекспіра, ніби він якийсь матеріальний об’єкт. Навіть, скажімо, Кант, мабуть, можна його викладати, але...
ІІ: Викладання тут є метафорою...
ГУҐ: Це метонімія, але це погана метонімія. Я не хочу бути вибагливим, але те, що я хочу сказати, – надто коли ми говоримо про освіту в коледжі, студенти, які там вчаться, одного дня не стануть «Literaturwissenschaftler» [15], «Geisteswissenschaftler» [16]. Вони відвідують у коледжі курси з літератури, філософії, історії, щоби стати освіченими людьми. Моя версія допомагати їм стати освіченими людьми полягає в тому, щоби зробити їх поціновувачами великих культурних об’єктів, але поціновувачами не в тому сенсі, що вони знатимуть, куди треба йти, щоби висловити свій захват, а справді проживати ці об’єкти. Так я наближаюсь до дейктичного жесту. Коли «я викладаю Гельдерліна» чи «викладаю Ґете» чи щось подібне, то я багато декламую. Наприклад, один із моїх останніх семінарів у Стенфорді я присвятив Гельдерлінові, і жоден із моїх студентів не міг читати його вірші німецькою. Кожне заняття я починав з декламування його віршів німецькою. Хоча вони мали двомовну ксерокопію. Роблячи це моє рідною мовою, я ніби викликаю, уприсутнюю Гельдерліна, тобто уприсутнюю не в тому сенсі, що він виринає мов той привид, а в тому сенсі, що ти надаєш Гельдерлінові обсягу, ти втілюєш його. Я втілюю його за допомогою мого голосу, і це я би назвав дейктичним жестом. Ти також можеш оцінити, як гарно це звучить. Це не конче має бути Гельдерлін. Приміром, XVIII сонет Шекспіра, коли ти його декламуєш:
Рівнять тебе до літньої пори?
Ти сталіший, чарівніший від неї. Весняний цвіт зірвуть лихі вітри,
І літа мить мигне лиш над землею [17].
Це відрізняється від простого мовчазного читання. Я не кажу, що читати погано, але декламування тут і є дейктичним жестом.
Я КАЖУ ПРО СЕБЕ, АЛЕ ВВАЖАЮ, ЩО СТУДЕНТИ МОЖУТЬ ПОБАЧИТИ ТВОЮ ПОДВІЙНУ СИЛУ, КОЛИ ВИКЛАДАЧ З ЕНТУЗІАЗМОМ СТАВИТЬСЯ ДО СВОГО ПРЕДМЕТА. ЩО ТИ ПОЧИНАЄШ РЕЗОНУВАТИ, КОЛИ ГОВОРИШ ПРО ЩОСЬ, І ЩО ТИ СПРАВДІ ПРОЖИВАЄШ ЦЕ, ТОМУ ЩО ЦЕ ТОБІ ТАК ПОДОБАЄТЬСЯ. ЦЕ ЗАРАЗЛИВО
І саме це я маю на увазі під дейктичними жестами.
ІІ: Якби ми спробували пов’язати твоє поняття дейктичного жесту зі твоїм твердженням у першому розділі, що в заснованій на значенні культурі ми втратили наш стосунок до речей світу, чи означатиме це, що дейктичний жест є своєрідним педагогічним підходом, що призначений наново усталити той імовірно втрачений стосунок?
ГУҐ: Так, у модерній культурі. І так, це можна назвати педагогічною стратегією, але я не довіряю педагогіці в цілому, а також не люблю стратегій (це надто мілітарно, на мій смак). Утім, це все-таки стратегія. Ба більше, дейктичний жест є втіленням ентузіазму. Гадаю, що, приміром, за майже п’ятдесят років мого викладання я ніколи не провів семінару з чогось, що не було предметом моєї пристрасті, що мені справді не подобалось, що я справді не вважав цікавим чи насправді не ненавидів. А в гуманітарних науках, надто коли ти маєш певне визнання, ти можеш викладати що тобі заманеться. Це може бути щось, що ти одночасно любиш і ненавидиш, наприклад, Селін. На мою думку, Селін є найвидатнішим франкомовним прозаїком ХХ століття та якщо існує кандидат на звання гіршої людської істоти, ніж Гітлер і Сталін вкупі, то це був Селін. Отож я ненавиджу Селіна, але я також захоплююсь ним, що допомогло зробити добрий семінар з його творчості. Я намагаюся робити речі, які мають для мене значення та які можуть бути заразливими, але не в тому сенсі (це важливе розрізнення), що я хочу, щоби мої студенти читали Селіна так, як це роблю я (я навіть точно не знаю, як я читаю Селіна, хоча я можу точно описати, як його читати). Чи філософський читацький гурток, який ми влаштовуємо в Стенфорді. Студенти не отримують балів за участь. Я завжди кажу, що цей гурток про роблення [doing] філософії. Отож ми збираємося щочетверга о шостій вечора та дуже повільно читаємо один текст протягом всього триместру. Кожна зустріч не має обмеження в часі, але зазвичай ми завершуємо о дев’ятій чи десятій. Цей гурток приваблює більше студентів, ніж будь-який іншій філософський курс у Стенфорді. Я вважаю, що це приваблює багатьох студентів, тому що вони довіряють мені, бо знають, що я роблю це, тому що мені подобається це робити. Думаю, вони приходять через репутацію, що там щось відбувається. Хоча вони не конче знають мене. На першому засіданні я питаю, чому ви сюди прийшли? Це тому, що ми робимо філософію, а філософія є чимось, що ти вивчаєш роблячи. На мою думку, взагалі не має бути курсів на зразок «вступу до філософії». Я навіть не знаю, що це таке. Це може відбуватися лише як зараження (це метафора, звісно).
ІІ: Я також маю радше велике питання про сторінку 81 [18] твоєї книги. Там ти згадуєш те, що називаєш знанням, яке не є винятково поняттєвим. У згоді з твоєю книгою, заснована на присутності культура має відкрити вимір не-поняттєвого знання. Щиро кажучи, мені досі важко дається розуміння цього твердження. Мені цікаво, як знання може не бути поняттєвим (якщо ми говоримо про знання)?
ГУҐ: Ні, це, звісно, оксюморон. Це правда, і я не думаю, що написав би це сьогодні. Не-поняттєве знання, та ну годі, знання має бути поняттєвим. Я згоден із тобою. Але якість поширення знання великою мірою, хоча, звісно, не винятково, залежить від речей, які не є поняттєвими. Наприклад, єдина фізична річ, до якої я нарцисично ставлюся, це мій голос. Я вважаю, що маю насправді добрий голос. Я можу без мікрофона заповнити моїм голосом авдиторію на 500 людей. Тож коли я читаю Гельдерлінові «Райнські гімни» чи «Гайдельберґ», то цей голос кращий за деякі інші голоси. На кшталт голосу співака. Мій дідусь по батьковій лінії справді був співаком у міському театрі та оперним тенором. Як не є, а це має значення, чи не так? Я наведу тобі інший приклад поширення знання. Якщо ти мене запитаєш, що, на мій розсуд, є функцією просодії. Я вважаю, що в буквальному сенсі слова просодія, якщо ти її слухаєш, має функцію викликання [conjuringup]. Ти відчуваєш. Це ніби сни наяву. Ти відчуваєш, що те, що поет чи вірш описують, – присутнє, ніби він стоїть поряд із тобою. Він не стоїть поряд, але ти реагуєш так, ніби це відбувається фізично близько.
ОТОЖ ТИ МАЄШ БУТИ ЗДАТНИМ НА ВІДКРИТІСТЬ ДО ЦІЄЇ ФУНКЦІЇ ВИКЛИКАННЯ, ДОЗВОЛЯЮЧИ З ТОБОЮ ВІДБУТИСЯ ТОМУ, З ЧИМ ТИ СЕБЕ ІДЕНТИФІКУЄШ, ПРИМІРОМ, З ГОЛОВНИМ ГЕРОЄМ КІНОСТРІЧКИ
Я часто плачу під час перегляду фільмів. Востаннє це було, коли я дивився «Зелену книгу» [19], ти бачив її?
ІІ: Так, минулого тижня.
ГУҐ: Це дивовижна, фантастична стрічка. Я направду плакав. І я не знічений через це. Не те щоб ти мав плакати, але ти маєш бути відкритим до такого впливу, і це не лише те, що ми називаємо естетичним досвідом. Наприклад, Кант. Коли я читаю Кантові речення, а я читаю його німецькою, я можу лише ним захоплюватися й німіти від захвату. Неймовірно, коли хтось, хто ніколи не виїжджав далі 17 кілометрів за межі Кеніґсберґа, створював там, у тій цілковитій культурній ізоляції твір такого ступеня комплексності. Говорячи про Канта, не було б зайвим згадати прекрасну маленьку книжку Ліотара [20] про ентузіазм, ти її читав?
ІІ: Ні.
ГУҐ: Ця книга про Канта, але не є критичною інтерпретацією Канта. Вона про Кантову реакцію на Французьку революцію. Новина про 14 липня мандрувала до Кеніґсберґа понад два тижні, а коли він її отримав, то був у цілковитому захваті від революції. Отож це не була естетична реакція. Це радше свідчило про здатність до ентузіазму. Про здатність надихатися чимось. Я недоладно описав це як не-поняттєве знання. Це не є знанням, але часто, хоча не доконечно, воно поєднане із поширенням знання. Бо коли Кант дізнався про 14 липня, він також знав про штурм Бастилії тощо. Іншими словами, там було якесь знання, але важлива річ не була поняттєвою.
ІІ: Але згідно з Кантом «Anschauungen ohne Begriffe sind blind» [21].
ГУҐ: Так, але, може, це було краще, ніж в його теорії. Якщо пограти з Кантовою метафорою. Як відомо, сліпі люди мають потужніші за зрячих людей реакції на багато речей. Ти читав «Lettre sur les aveugles» [22] Дидро?
ІІ: На жаль!
ГУҐ: Це прекрасний текст. У ньому йдеться про сліпого математика Сондерсона, який був реальною людиною, професором у Кембриджі.
ІІ: Він народився сліпим?
ГУҐ: Він народився майже сліпим, а осліпнув до свого першого дня народження.
ІІ: І став математиком?
ГУҐ: Він став одним із найкращих математиків свого часу. Його дотепер цитують.
Він був милою людиною, дуже харизматичним лектором і мав родину. Я хочу сказати, що я розумію Кантове визначення споглядання, але, мабуть, подеколи ми маємо чинити опір спокусі перекладати все мовою понять.
ІІ: Так, але Кантова метафора також говорить, що поняття без чуттєвості не витворили б геть ніякого знання. Його семантична революція полягає у цьому твердженні, адже синтетичні судження a priori не є суто формально значущими судженнями. Вони мають бути об’єктивно значущими. Тобто Кант явно говорить про світостосунок, те, що ви, німці, називаєте Weltbeziehung.
ГУҐ: Я вже не німець!
ІІ: Я не мав на увазі твого громадянства! Тож Кант по суті говорить про Weltbeziehung, хай навіть він цього терміна й не вживає.
ГУҐ: Так, я знаю. Але в книзі я також пишу про коливання [між значенням і присутністю]. Звісно, я не думаю, що якийсь світостосунок може бути суто заснованим на присутності чи бути суто поняттєвим. Такого не буває. Може, тварини здатні на не-поняттєвий стосунок до світу. Це те, що Гайдеґер досить добре описує як тваринні інстинкти в «Засадничих поняттях метафізики». Отож усе, що ми називаємо стосунком до світу, досвідом у дуже широкому сенсі слова «досвід», завжди є одночасно Anschauung та Begrifflichkeit [23]. Це правда та цьому не зарадиш. Утім, я вважаю, і це є об’єктом моєї критики та атаки, що західна культура, а надто західна академічна культура, до ідіотичного рівня надала надмірного привілейованого статусу поняттєвому аспектові [світостосунку]. Наприклад, я не кажу, що Гельдерлінів вірш «Хліб і вино» не є дуже цікавим в його спробі примирити народжувану філософію Геґеля з християнською теологією Євхаристії. Це концептуально фантастично і це можна виконати лише концептуально. Але це не скрадає фантастичності просодії цього вірша, а я не хочу жертвувати просодію на вівтар герменевтики. Звісно, в останні двадцять років я більше писав про присутність, позаяк це становить вістря моєї полеміки. Але я не заперечую Кантове твердження, що [споглядання та поняття] завжди взаємодіють.
ІІ: Власне кажучи, багато кантознавців сперечаються про Кантів концептуалізм і нон-концептуалізм. Утім, на мою думку, Кантове розрізнення мало суто методологічний характер, бо він хотів показати, що поняття не запозичені з речей світу (висловлюючись твоїми термінами). Інакше ми взагалі не могли би говорити про єдність досвіду.
ГУҐ: Так, але це Кантова Redlichkeit [24], це-бо навіть не відповідає його філософії. На зразок третьої «Критики», коли він говорить про Stimmung [25], що також не зовсім-то добре для нього поняття, але він настільки щирий, що опрацьовує його.
ІІ: Моє наступне питання стосується проблеми, жертвою якої стали багато інтелектуалів у 20-ому столітті: чи існує етичний вимір заснованої на присутності культури? Під етичним виміром я маю на увазі не якесь моралізування, що спирається на довершеніший життєвий досвід, а радше інституціоналізовані практики, які могли би ґарантувати та підтримувати, скажімо, основні права людини.
ГУҐ: Горкгаймер та Адорно відповіли на це питання без будь-яких заснованих на присутності понять у «Діалектиці Просвітництва». Культурі, яка елімінувала вимір присутності, бракує того, що ми називаємо емпатією. Така культура здатна редукувати інших людей до татуйованих номерів на передпліччях. Саме присутність присутності може стати екзистенційно та етично значливою.
ІІ: Моє останнє радше провокативне питання. Чи не міг би ти сказати: що Ґумбрехт не може передати?
ГУҐ: У цьому питанні два рівні. Навіть наша розмова, яка була доброю розмовою, була досить невинною. Невинною в тому сенсі, що ми не заторкнули чогось надзвичайно проблематичного чи кримінального. Тобто ти міг би мене запитати, чи мене справді зачаровують злочини?
ІНОДІ Я УЯВЛЯЮ, ЯК КОЮ ЗЛОЧИНИ, ТОБТО СПРАВЖНІ ЗЛОЧИНИ НА КШТАЛТ ПОГРАБУВАНЬ БАНКІВ ЧИ ВИКРАДАННЯ АВТІВОК. Я ЗАЙШОВ ТАК ДАЛЕКО, ЩО ПУБЛІЧНО СКАЗАВ, ЩО МЕНІ НЕ МОЖЕ ПОДОБАТИСЯ ЛЮДИНА, ЯКОЇ Я НЕ МОЖУ УЯВИТИ ЗЛОЧИНЦЕМ
Це, звісно, істотно відрізняється від того, щоби сказати, що мені не може сподобатися людина, яка не коїть злочинів. Гаразд, є рівень, де мені, принаймні до мого виходу на пенсію, не дозволялося передавати певні речі, які я міг би передати, через клімат політкоректності. Я вважаю, що політкоректність є не лише американською чи академічною пошестю. Це пошесть західної культури. А нині вона, мабуть, найбільше усталилась в ЄС, у тому, що я називаю «соціальним демократизмом». Це своєрідна еґалітаристська ідеологія, яку заборонено чіпати. Якщо ти не згоден, то тебе негайно виключають, ти не дістаєш академічної чи якоїсь іншої роботи. Я вважаю, що ця політкоректність є прикриттям, щоби підтримувати певну зламану культурну традицію та ми не знаємо, що з нею робити в теперішній культурній та гуманітарній ситуації, яка починається з таких речей як глобальне потепління, перенаселення, виснаження ресурсів. Хай там як, я не демонізую політкоректність, існують історичні підстави, чому вона існує. Проте вона істотно редукує те, що тобі дозволено казати. Приміром, десять років тому я викладав курс «Утіхи сексу» для студентів-першокурсників. Наприкінці кожної лекції я зобов’язав себе говорити, спираючись на індивідуальний досвід, але не в першій особі однини, протягом десяти хвилин про одну форму сексуальної практики. Я говорив про мастурбацію, насолоду через біль, координований оргазм тощо. Це була не вся лекція, а лише останні десять хвилин. І я справді доклав зусиль, щоби добре це зробити в цій дуже гігієнічній культурі, бо американці не мають таланту до сексу, чи дуже невеликий талант. Я гадав, що зробити це було би добре. І вже тоді, коли я оголосив це, тому що першокурсників організовував офіс президента, президент Стенфорду зателефонував мені та сказав, чи не міг би я змінити назву на «Утіхи та проблеми сексу»? Я сказав ні, тому що хочу говорити про втіхи сексу. Це головна проблема, тому що американці знають небагато про втіхи сексу. Але сьогодні мені цього передати не дозволили б. Чи я мав би великі проблеми. Авжеж, існує багато речей, які я не можу передати.
Якщо процитувати Ліотара про ентузіазм: ніколи немає ґарантії, що твій ентузіазм до чогось може стати заразливим. Це друга й справжня проблема присутності, не лише моя. Ти можеш говорити про присутність, обмінюватися поняттями про неї, проте не існує способу, як «перенести» чи «передати» саму присутність у розмові. Це може працювати лише як зараження. Ми називаємо «людьми з присутністю» тих людей, хто має, випромінює цю силу зараження. Але ніхто не може цього контролювати чи ґарантувати. Це обмеження, з яким мені важко жити. Та що я можу вдіяти?
Переклад Івана Іващенка
1 (Нім.) Неформальне німецьке позначення наукового керівника докторської дисертації. Буквально означає «батько докторської». – Тут і далі примітки Івана Іващенка.
2 (Нім.) «Воєнний злочинець». Науковим керівником докторської дисертації Ґумбрехта був німецький літературознавець Ганс Роберт Яус (Hans Robert Jauß).
3 (Нім.) Див. [Gumbrecht et al. 1988].
4 (Нім.) Батьковбивство.
5 https://www.youtube.com/watch?v=lyYMnsOBh6I
6 https://www.youtube.com/watch?v=CWD0itNLywo
7 Südtribüne – південна трибуна домашнього стадіону дортмундської Борусії зі стоячими місцями, де збираються ультрас дортмундської команди.
8 (Нім.) Абсолютистське домагання герменевтики.
9 Menschenwissenschaften – науки про людину, тоді як Geisteswissenschaften буквально означає науки про дух.
10 (Нім.) Я можу вільно говорити.
11 Премія миру німецьких книгарів, яку щороку вручають під час Франкфуртського книжкового ярмарку. Ґумбрехт був промовцем-лаудатором під час останнього вручення премії німецьким культурологам Алайді та Янові Асманам у 2018 році.
12 ARD – німецький загальнонаціональний теле- та радіомовник.
13 (Нім.) Але не могли би Ви говорити без тексту.
14 (Нім.) Так, але Ви не знаєте, що йдеться про 23 хвилини.
15 (Нім.) Літературознавець.
16 (Нім.) Гуманітарій.
17 Переклад Дмитра Паламарчука.
18 Див. [Gumbrecht 2004: 81].
19 https://www.imdb.com/title/tt6966692/?ref_=fn_al_tt_2
20 Книга Жана-Франсуа Ліотара «Ентузіазм: Кантова критика історії» (L’enthousiasme, la critique kantienne de l’histoire), опублікована в 1986 році.
21 (Нім.) Споглядання без понять – сліпі. KrV, B 75.
22 «Лист про сліпих для вжитку зрячих», матеріалістичне есе Дидро, за публікацію якого автор був ув’язнений у Венсенському замку з 24.07 по 3.11.1749 р.
23 (Нім.) Поняттєвість.
24 (Нім.) Сумлінність.
25 (Нім.) Настрій.
СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ
Diderot, D. (1749). Lettre sur les aveugles à l’usage de ceux qui voient. Londres [i.e. Paris?]. Gumbrecht, H. U. (2004). Production of Presence. What Meaning Cannot Convey. Stanford:
Stanford UP.
Gumbrecht, H. U., Elsner, M., & Pfeiffer, K. L. (Hrsg.). (1988). Materialität der Kommunikation.
Suhrkamp: Frankfurt a. M.
Lyotard, J.-F. (1986). L’enthousiasme, la critique kantienne de l’histoire. Paris: Galilée.
Читати також
Доротея Ріхтер. Художники й куратори як автори — конкуренти, співавтори чи колеги
Як ми бачимо. Джон Берджер. Фрагмент
Інвестування у культуру: коментарі про мотивацію, книжки та любов
Фрагмент з есею «Спостереження за болем інших» С’юзен Зонтаґ
Перформування спільного міста. Фрагмент з книжки Паскаля Ґілена
Фрагмент із книжки "Терор з повітря" Петера Слотердайка
Паскаль Ґілен і Тайс Ляйстер. Культура у підмурках європейської спільноти
Паскаль Ґілен «Ми мусимо навчитися жити обіч радикально Іншого»
Фрагмент з книжки "Цикл лекцій про сучасне життя тварин" Євгенії Бєлорусець
У м'яті. Фрагмент коміксу Бориса Філоненка, Данила Штангеєва й Антона Резнікова
Джордж Бейкер: «Передусім, чи є фотографія медіумом? А може, формою медіума? Мистецтвом?»
«Люди снова стали писать и читать», — Павел Маков об авторских книгах, новой книге «До По» и будущем, которое наступило
Конспект клубу книжкових амбасадорів. Зустріч друга. Як працює Іст паблішин
“А комусь ще подобаються міста? Екологія проти модернізації”. Фрагмент
Фрагмент із книжки "Повітряна війна і література" В. Ґ. Зебальда
Никита Кадан «Начали строить землянку, чтоб защититься от грозы, — построили город»
Борис Филоненко. «Собаку зовут Шедевр». Художественный проект Влада Краснощека
«Щасливі падіння» Євгенії Бєлорусець. Фрагменти
Павло Маков "Фонтан виснаження. Acqua alta". Другий кураторський стейтмент
Фрагмент із книжки Павла Макова "Фонтан виснаження. Acqua Alta"
Борис Філоненко. Візуальний есей “🐴 — двері”
Фрагмент з книжки "Анрі Картьє-Брессон. Інтерв'ю та розмови 1951-1998"
Як видати книжку: конспект з Book Champions Weekend 2021
Розладнаний час. Фрагмент з книжки Ганса Ульриха Ґумбрехта
Виктор Мизиано «Если куратор — художник, то и художник может быть куратором»
Труднощі перекладу або англомовна версія книжки «Де кураторство» як колективна практика
Продукування присутності. Фрагмент з книжки Ганса Ульриха Ґумбрехта
Фрагмент з каталогу «Перед майбутнім»
Доротея Ріхтер. Флуксус — художники як організатори
Фрагмент із книжки «Розмови про архітектуру»
Відкриття Мистецької бібліотеки. Запис дискусії першого дня роботи міського простору
«Чипси: Українські наївні мозаїки, 1950–90»: уривок з видання
«Добрий комікс зробити складно». Фрагмент розмови Ганса Ульріха Обріста з Робертом Крамбом
Ігор Чекачков. NA4JOPM8. Тексти
Вивчаючи світовий досвід: вестернізація радянських логотипів у 1960–1980-х роках. Рокас Суткайтіс
Розширене поле фотографії. Фрагмент з книжки Джорджа Бейкера
Нам треба бути дуже близько одне до одного: розмова видавчинь IST з видавчинями Valiz (Амстердам)
Сергей Братков «Мы знаем одержимых художников, но не знаем одержимых кураторов»
Конспект зустрічі Клубу книжкових амбасадорів IST Publishing
Конспект клубу книжкових амбасадорів. Зустріч третя
Товарні знаки модернізму: чому про це треба видавати книжки