У листопаді 2020 року у видавництві IST Publishing виходить книжка британського арт-критика Джона Берджера «Як ми бачимо» українською. Видання є одним із найбільш читаних сучасних текстів про мистецтво. Його було написано за мотивами однойменного серіалу ВВС й уперше видано в 1972 році у видавництві Penguin Books. Видання підтримує Європейський Союз за програмою Дім Європи. А переклад книжки зробила Ярослава Стріха. Ми публікуємо фрагмент із книжки нижче.
Бачення передує словам. Дитина починає бачити й розпізнавати предмети ще до того, як учиться говорити.
Однак бачення передує словам не лише в цьому. Завдяки баченню ми визначаємо своє місце в навколишньому світі; можемо пояснити світ словами, але слова не перекреслять того факту, що світ нас оточує. Стосункам між тим, що ми бачимо, і тим, що знаємо, завжди бракуватиме визначеності. Ми щовечора бачимо, як сідає сонце. Ми знаємо, що земля обертається навколо нього. Однак це знання, це пояснення так ніколи й не вдається допасувати до побаченого. Художник-сюрреаліст Маґрітт звернувся до одвічної тріщини між словами й побаченим у картині під назвою «Ключ до сновидінь».
На те, як ми бачимо, впливає те, що ми знаємо й у що віримо. У Середньовіччі, коли люди вірили в реальне існування Пекла, вигляд вогню напевно мав інше значення, ніж зараз. Їхнє уявлення про Пекло було почасти породжене виглядом вогню, який поглинає, і попелу, що залишається потім, — а також досвідом болючих опіків.
Коли ми закохуємося, вигляд коханої людини набуває всеохопності, якої не передати жодними словами й обіймами: таку всеохопність може вмістити тільки заняття коханням, та й то тимчасово.
Однак це бачення, що передує словам і ніколи не вміститься в них повністю, не зводиться до механічної реакції на стимули. (Бачення можна розглядати як суто механічне явище лише в тому разі, якщо сфокусуватися виключно на тій малій частці цього процесу, що задіює сітківку ока.) Ми бачимо тільки те, на що дивимося. Дивитися — це робити вибір. Унаслідок цього вибору те, що ми бачимо, опиняється в межах досяжності, нехай навіть не на відстані витягнутої руки. Доторкнутися — значить визначити своє місце у стосунку до предмета. (Заплющте очі, пройдіть кімнатою й зауважте, наскільки відчуття доторку схоже на статичну та обмежену форму зору.) Не буває такого, щоб ми дивилися лише на один предмет; ми завжди дивимося на взаємозв’язки між нами і предметами. Наш зір завжди активний, завжди в русі, завжди утримує коло предметів обіч себе й окреслює, чию присутність ми усвідомлюємо так само чітко, як власну.
Незабаром по тому, як починаємо бачити, ми усвідомлюємо, що нас також бачать. Очі інших і наші власні очі переконують нас, що ми — частина зримого світу.
Усвідомивши, що ми бачимо пагорб, ми припускаємо, що нас також видно з того пагорба. Взаємність — фундаментальніша прикмета зору, ніж промовленого діалогу. Діалог часто є спробою вербалізувати це відчуття й пояснити, «як ти це бачиш» (метафорично чи буквально), і з’ясувати, «як це бачить інший».
Усі зображення (у тому значенні, в якому вживаємо це слово у книжці) створені людиною.
Зображення — це видовисько, відтворене руками чи механічно. Це вид чи низка видів, відділені від місця й часу, де вони постали вперше, і збережені на кілька митей чи кілька століть. Кожне зображення втілює певний спосіб бачити. Навіть фотографія. Урешті, фотографії, всупереч поширеній думці, — це не механічний запис. Щоразу, як дивимося на фотографію, ми розуміємо (нехай побіжно), що фотограф обрав саме цей вид з нескінченної процесії схожих. Це стосується навіть цілком принагідних родинних світлин. Те, як бачить фотограф, утілюється у його виборі предмета. Те, як бачить художник, відтворено в його позначках на полотні чи папері. Отже, кожне зображення втілює чиєсь бачення, але наше сприйняття й оцінка зображення водночас залежать від того, як бачимо ми. (Наприклад, Марія — це лише одна постать серед двадцяти інших, але з особистих причин наш погляд прикутий саме до неї.)
Спершу зображення створювали для того, щоб прикликати образ відсутнього предмета чи істоти. З часом стало ясно, що зображення може перетривати представлене на ньому; у такому разі зображення показує, який вигляд предмет чи істота мали раніше — а отже, як їх колись бачили інші люди. Ще пізніше зауважено, що своєрідне бачення автора також є частиною зображення. Зображення стало записом того, як Х бачив Y. Таке уявлення про природу зображення є продуктом гострішого усвідомлення індивідуальності, пов’язаного з гострішим усвідомленням історії. Годі намагатися точно датувати цей зсув, однак у Європі це усвідомлення, безперечно, зародилося з початком Ренесансу.
Жоден інший тип пам’яток чи текстів не подає настільки ж безпосередніх свідчень про світ, який оточував інших людей в інші епохи. Зображення в цьому точніші й багатші за літературу. Ми не заперечуємо виражального виміру мистецтва чи втіленої в ньому сили уяви, та й не зводимо його до статусу документальних свідчень; що більша роль уяви у творі, то ефективніше він дає нам змогу розділити погляд митця на побачене.
