Повну версію статті буде опубліковано у друкованій збірці текстів авторів вже цієї весни
Перш ніж розглядати роль культури для Європи, варто пригадати, що таке, власне, культура. Її визначення — питання непідйомно важке, і нестерпно легке водночас. Культура всюдисуща, тому ми інколи навіть забуваємо, що маємо з нею справу. «Культура буденна», — писав британський соціолог Реймонд Вільямс у однойменному есеї (Williams, 1977). І буденність іноді приховує від нас підставові чи високі цінності, що належать до поняття «культура». Саме тому філософи, соціологи і психологи зверталися до феномену культури протягом багатьох віків. У ХХ столітті психоаналітик Зиґмунд Фройд, філософ Мартін Гайдеґґер і соціолог Зиґмунт Бауман дійшли одного й того самого висновку: культура постає виключно перед лицем смерті.
ЛИШЕ УСВІДОМЛЕННЯ ВЛАСНОЇ СМЕРТНОСТІ ЗМУШУЄ НАС СЯГАТИ ПО КУЛЬТУРУ, ЩОБ НАДАТИ СМИСЛУ НАШОМУ СКІНЧЕННОМУ ЖИТТЮ НА ЦІЙ ПЛАНЕТІ
Такий висновок може видатися глибоким і важким, але, по суті, все доволі логічно і просто. Принаймні Бауман (Bauman, 2008) наводить вельми прозоре пояснення: той, хто усвідомлює власну смертність, неминуче шукає для себе смисл буття. Проте надати сенсу можуть лише інші, тобто значення постають у стосунках із ними. Отже, культура завжди має соціальний вимір.
У цьому контексті ми можемо погодитися з визначенням, яке запропонував бельгійський соціолог Руді Лерманс (Laermans, 2002): культура — це спільний для певного соціуму резервуар чи репертуар знаків. Припустімо, цей «репертуар знаків» відсилає не лише до формальної семіотичної гри в подібності й розрізнення, а й до процесу визначеннясмислу, що задає траєкторію та сенс існування для людей і громад. Це почасти пояснює, чому культура має для Європи таку фундаментальну роль і чому її не варто лишати на відкуп вільному ринку чи конкуренції між містами й союзними державами. Європейський проект набуде значення й підтримки тільки тоді, коли справді дозволить громадянам визначати його смисл. Політики на загальноєвропейському рівні мусять створити майданчик, у межах якого можна визначати смисли, й активно заохочувати цей процес.
Конкретизуймо Лермансове визначення культури й розгляньмо його складові уважніше. Слово «знак» відсилає до значення, яке ми приписуємо різним феноменам, бодай у семантиці, що розрізняє означник, означуване і значення. Подальше обговорення семантичних знахідок перебуває поза засягом цієї книжки. Що ж до Європи, то важливо, аби культура не зводилася до формальних ігор. Завдання культури — визначати смисли: саме вона задає, що ми вважатимемо цінним і як дивитимемося на світ. Визначення смислів також передбачає практику.
КУЛЬТУРА — ЦЕ НЕ КОЛЕКЦІЯ ПРЕДМЕТІВ: ЇЇ ФОРМУЮТЬ ЛЮДСЬКІ ДІЇ. КУЛЬТУРУ УТРИМУЮТЬ ПРИ ЖИТТІ ПОВТОРАМИ, АДАПТАЦІЄЮ, АКТУАЛІЗАЦІЄЮ, ІНТЕРПРЕТАЦІЄЮ ТА КРИТИКОЮ, ЗАБЕЗПЕЧУЮЧИ ЇЙ НЕВПИННИЙ РОЗВИТОК
Соціалізація
Слова «спільний для певного соціуму» з наведеного вище визначення особливо актуальні в контексті дискусій про Європу. Вони нагадують, що знаки не мають смислу, якщо їх не підтримує колектив. Іншими словами, певна кількість людей мусить приписувати знаку відносно подібний смисл. Культура життєздатна лише тоді, коли її смисли розділяють, коли вона «спільна» чи живе у спільноті. Бауман також зауважує, що культура за означенням існує «поміж/серед», у взаємодії між людьми, а також людьми й об’єктами, спорудами абощо. Якщо тлумачити культуру як феномен, що надає смислу людському життю, певній групі чи суспільству загалом, то не дивно, що вона стосується цінностей, нормативних ідей і усталених звичаїв. Культура торкається того, що люди вважають спільним набутком, а отже, і спільноти, яку можна назвати Європою.
Тому слово «репертуар» у Лермансовому визначенні видається влучнішим, ніж «резервуар»: воно значно краще передає темпоральну й історичну природу культурних інтерпретацій. У культурі спільні смисли накопичуються історичними пластами. Вони закорінені у звичаях, упізнаваних предметах і колективній спадщині, які, отже, завжди наділені більш чи менш виразним афективним виміром. Так, люди звикають до певних звичаїв чи культурних традицій і не хочуть із ними розставатися. Унаслідок цього культура завжди певною мірою спрямована на збереження статус-кво, можна навіть сказати, що вона «консервативна» — у а-моральному й а-політичному значенні цього слова. Культурна спільнота зберігає звичаї і традиції, тому саме вона уможливлює спільні смисли, а отже, й комунікацію та взаєморозуміння. Інакше кажучи, саме європейську спільноту.
Отже, первинне завдання культури — соціалізація: вона дає змогу індивідам інтегруватися до певного соціального, політичного й економічного ладу. Культура навчає, як поводитися й існувати в певному суспільстві, й так надає смислів життям його представників. Саме тому вона сприяє соціальній інтеграції та єдності.
ХАЙ НІ В КОГО НЕ ЛИШИТЬСЯ ЖОДНИХ СУМНІВІВ: НЕ СІМ’Я, А КУЛЬТУРА — ПІДВАЛИНИ СУСПІЛЬСТВА
Щоправда, культура не конче творить гармонійне суспільство. Наведене тут визначення культури допускає співіснування в суспільстві багатьох культур, між якими може виникати напруга чи навіть конфлікти. На думку деяких філософів, така напруга, власне кажучи, властива динамічним культурам, які поділяють значні групи людей; а отже, вона може бути Європі на користь. У глобалізованому світі строкаті і складні культури переплітаються з іншими в таких самих складних конфігураціях, тож часом межі між ними визначити непросто (Featherstone and Lash, 1999: 10). Тому комунікація можлива лише через спільну знакову систему. Інакше кажучи, мультикультурне чи навіть внутрішньо суперечливе суспільство також засноване на спільній знаковій системі, без якої й не було б суспільством. Культура й надалі лишається важливим об’єднувальним чинником, що уможливлює комунікацію. Саме тому Європа мусить постійно інвестувати у спільну знакову систему.
Іншими словами, ми тлумачимо культуру як постачальника значень і на формальному, і на глибоко екзистенційному рівнях.
Культура — це гра, за допомогою якої люди, групи й суспільства надають смислу своєму існуванню. Саме тому культура в антропологічному значенні цього слова («спосіб життя») слугує підвалинами суспільства. Саме тому ми можемо говорити про економічну, соціальну, політичну чи освітню культуру. Врешті, всі вони і є культурою, а її цінність полягає в тому, що вона надає цінності життю, дає змогу вести цінне життя.
Можливо, частині читачів не одразу спало на думку таке значення культури. Може, вони подумали про клубне життя, мистецтво чи організоване виробництво й поширення культурної продукції. Попри це, все ж варто повторити базове антропологічне визначення культури, бо передовсім воно пропонує нам найважливіший інструмент для розуміння організованого її постачання в Європі. Врешті, антропологічне визначення культури доречне передовсім у культурному секторі (у щонайширшому значенні цього слова). Тут стає зрозуміло, що культура — це не лише соціальне питання, а й чинник, який істотно позначається на нашому співіснуванні. Саме царина культури унаочнює, як люди в побуті приписують значення своєму життю і що це можливо лише у стосунках з іншим. Тобто культурний сектор володіє належним інструментарієм, щоб задавати її формат і вектор творення смислів. Утім, донині на європейському рівні вироблено вкрай мало структурних механізмів чи активних політичних стратегій, які залучали б європейський проект до творення смислів. Тому й не дивно, що підтримка цього проекту така низька.
Переклад — Ярослава Стріха
Паскаль Ґілен — соціолог мистецтва, професор соціології культури в Дослідницькому інституті мистецтв в Антверпені (ARIA), керівник дослідницького центру «Мистецтво в суспільстві» в Університеті Ґронінґена (Нідерланди), головний редактор однойменної книжкової серії. У 2016 Паскаль Ґілен створив міждисциплінарне відділення Culture Commons Quest Office, де проводить дослідження про умови художньої роботи в різних міських контекстах. Крім цього, є автором і редактором понад десятка книг про сучасне мистецтво, соціологію мистецтва і культурну політику, серед яких «Що означає бути художником в епоху постфордизму» (Being an Artist in Post-Fordist Times, 2009), «Бурмотіння художньої множини» (The Murmuring of the Artistic Multitude: Global Art, Memory and Post-Fordism, 2010), «Креативність та інші фундаменталізми» (Creativity and Other Fundamentalisms, 2013), «Етика мистецтва» (The Ethics of Art, 2014).
Тайс Лайстер— дослідник культури, автор робіт з філософії мистецтва. Вивчав філософію в Університеті Ґронінґена (Нідерланди) та у Новій школі соціальних досліджень у Нью-Йорку. У 2012 році здобув ступінь доктора, захистивши дисертацію, присвячену питанням мистецькоЇ критики в роботах Вальтера Беньяміна та Теодора Адорно. Нині Лайстер є доцентом філософії мистецтва та культури на кафедрі мистецтв, культури та медіа-досліджень в Університеті Ґронінґена. Також є редактором та автором багатьох статей, що увійшли до таких книг, як «Концепції критики у модерній та сучасній філософії» (Conceptions of Critique in Modern and Contemporary Philosophy, 2012), «Інституційні відношення» (Institutional Attitudes, 2013) та «Немає культури, немає Європи» (No Culture, No Europe, 2015). Дві останні книги видані у рамках діяльності Culture Commons Quest Office під загальною редакцією Паскаля Ґілена.
Паскаль Ґілен і Тайс Ляйстер. Культура у підмурках європейської спільноти
