У березні 2024 року у серії warning books видавництва ist publishing вийшла третя книжка — «Спостереження за болем інших» С’юзен Зонтаґ у перекладі Ярослави Стріхи. Це великий есей про фотографії війн та геноцидів, роль фотографів та фотографок, про привілей дивитися на страждання з відстані. У фрагменті, який ми публікуємо, Зонтаґ пише про «екологію зображень» і втому від новин, що має довгу історію.
Ось запис Бодлера у щоденнику початку 1860-х: «Не можна розгорнути жодної газети, байдуже, якого дня, місяця чи року, щоб не знайти в кожному рядку страшних свідчень людської збоченості ... Кожна газета від першого рядка й до останнього — це просто пелена жахів. Війни, злочини, крадіжки, розпуста, тортури, злодіяння царів, народів і окремих осіб, всесвітня оргія звірств. Отаким огидним аперитивом людина цивілізована нині щоденно запиває свою ранкову учту».
У ті часи, коли писав Бодлер, у газетах ще не публікували фотографій. Але від цього його обвинувачення буржуазії, яка сідає за сніданок з ранковою газетою і широким вибором жахів з усього світу, нітрохи не відрізняється від сучасної критики: мовляв, ми щодня споживаємо по телебаченню і в ранкових газетах стільки жахів, що черствіємо. Нові технології забезпечують доступ до інформації без упину: тепер кількість зображень звірств і катастроф, які ми споживаємо, обмежена тільки тим, скільки в нас часу.
З часів виходу «Про фотографію» багато критиків стверджувало, що жахи війни завдяки телебаченню перетворилися на щовечірню банальність. Нас затоплюють зображення, які колись шокували й обурювали, і ми вже не можемо на них реагувати. Якщо перенапружити співчуття, то онімієш. Знайомий діагноз, але чого насправді вимагають ці критики? Щоб зображення звірств обмежували до, скажімо, одного дня на тиждень? Чи, ширше, щоб ми виробили таку собі «екологію зображень», до чого я закликаю у «Про фотографію»? Однак не буде ніякої екології зображень. Ніякий Комітет вартових не випише квоти на жахи, щоб ці зображення й далі шокували. А самі жахи не припиняться.
Висловлену у «Про фотографію» тезу — невпинне розповсюдження вульгарних і страшних зображень підточує нашу здатність реагувати на свій досвід з емоційною свіжістю й етичною доречністю — можна назвати консервативною критикою поширення таких зображень.
Я називаю цей аргумент консервативним, бо картинки підточують наше відчуття реальності. Але реальність існує незалежно від спроб ослабити її владу. По суті, це аргумент на захист реальності й загрожених стандартів того, що з нею потрібно взаємодіяти повніше.
Натомість радикальніша й цинічніша версія цієї критики стверджує, що захищати вже нічого: гігантська паща модерності прожувала реальність і виплюнула шмаття у вигляді зображень. Згідно з одним дуже впливовим аналізом, ми живемо у «суспільстві спектаклю». Кожну ситуацію потрібно спершу перетворити на спектакль, щоб вона була для нас реальною, тобто цікавою.
Люди й самі прагнуть стати зображеннями, знаменитостями. Реальність зреклася престолу. Залишилися тільки репрезентації в медіа.
Гучні слова. І для багатьох дуже переконливі, бо одна з прикмет модерності в тому й полягає, що людям подобається відчувати, наче вони здатні передбачити, який досвід на них чекає. (Цей погляд особливо асоціюється з текстами покійного Ґі Дебора, який вважав, що описує ілюзію чи обман, і Жана Бодріяра, який стверджує, що, на його думку, зараз існують тільки зображення й симульовані реальності; здається, на таких поглядах спеціалізуються французи.) Зараз часто кажуть, що війна, як і все, що здається реальним, mediatique — «медіатична». Такий діагноз озвучили кілька шанованих французьких туристів у Сараєві під час облоги, зокрема Андре Ґлюксманн: перемога чи поразка у цій війні залежатиме не від подій у Сараєві чи навіть у Боснії, а від подій у медіа. Часто стверджують, що «Захід» дедалі частіше сприймає війну як спектакль. Багато з тих, кому в сучасній політиці й культурі вчувалося щось неправильне, пустопорожнє чи по-ідіотськи тріумфальне, без зайвих рефлексій прийняли повідомлення про смерть реальності — як і смерть розуму, смерть інтелектуала, смерть серйозної літератури.
Стверджувати, що реальність перетворюється на спектакль — це карколомна провінційність. У такий спосіб універсалізуються глядацькі звички маленької освіченої когорти у заможній частині світу, де новини перетворилися на розвагу, — цей пізній підхід до перегляду новин є показовим здобутком «модерності» і передумовою до знищення традиційних форм політики, заснованих на партійності, де ще побутували справжні суперечки і дискусії. Припускається, що всі стали глядачами. Заявляється — з духу протиріччя, а не серйозно, — наче у світі не існує реальних страждань. Але зводити весь світ винятково до тих зон у заможних країнах, де населення має сумнівний привілей спостерігати за болем інших чи відвертатися від нього — це абсурдно. Так само абсурдно робити узагальнення щодо спроможності реагувати на страждання інших на основі винятково тих споживачів новин, які особисто не стикалися з війною, великою несправедливістю чи терором. Сотні мільйонів телеглядачів не збайдужіли до побаченого. Вони не можуть дозволити собі цю розкіш — дивитися на реальність згори вниз.
Припущення, що зображення звірств не мають великого впливу на глядача, а в самому їхньому розповсюдженні криється щось засадничо цинічне, вже стало штампом у космополітичних обговореннях таких фото. Зображення війни вважаються важливими, але це не розвіює підозр щодо мотивів тих, хто ними цікавиться чи їх продукує. Підозри походять з двох протилежних полюсів: від циніків, які зроду не бували на війні, і від стомлених війною, які проживають ті біди, що їх знімають фотографи.
Громадян модерності, споживачів насильства як спектаклю, адептів близькості без жодних ризиків привчають бути цинічними й сумніватися, чи щирість узагалі можлива. Дехто ладний на будь-що, аби тільки не зворушитися. Наскільки ж легше претендувати на позицію вищості зі свого дивана, вдалині від небезпек. Власне кажучи, критикувати тих, хто свідчить про війну, як «воєнних туристів» — це така поширена практика, що вона впливає на сприйняття професії воєнкорів.
І далі побутує думка, ніби апетит до таких зображень — прояв вульгарності й низькочолості, комерційне людожерство. У Сараєві в облозі посеред бомбардуван- ня чи під грім снайперської гвинтівки можна було почути, як місцевий мешканець кричить фоторепортерам (їх легко розпізнати за фотоапаратом на шиї):
— Чекаєте, коли снаряд вибухне, щоб нафотографувати трупів?
Інколи журналіст таки чекав саме на це, хоча рідше, ніж можна припустити, адже фотографи на вулиці посеред бомбардування чи снайперського обстрілу ризикували бути вбитими так само, як цивіли, за якими вони спостерігали. Ба більше, пошук гарної історії — не єдине, з чого черпали завзяття й відвагу фоторепортери, які висвітлювали облогу. Протягом цього конфлікту більшість досвідчених журналістів, що вели репортажі з Сараєво, не були нейтральними. А місцеві мешканці таки хотіли, щоб фотографи документували їхню біду: жертви зацікавлені в тому, щоб їхні страждання були представлені. Але вони хочуть, щоб страждання їхні здавалися унікальними. На початку 1994 року англійський фоторепортер Пол Лоу, який прожив у місті в облозі понад рік, підготував у почасти зруйнованій галереї виставку своїх боснійських фотографій, а також світлин, які зробив за кілька років до того в Сомалі; місцеві мешканці рвалися побачити нові світлини руйнування свого міста, котре на той час іще тривало, але їх обурило, що поруч розмістили фото із Сомалі. Лоу здавалося, що справа проста: він професійний фотограф і пишається цими двома корпусами робіт. Для містян Сараєва справа також була проста. Розмістити їхнє страждання поруч зі стражданням іншого народу — це порівнювати їхній біль (чиє пекло страшніше?) і зводити мучеництво Сараєва до просто одного епізоду в історії. Вони нарікали, що звірства в Сараєво не мають нічого спільного з африканськими подіями. Безперечно, в обурення був і расистський підтекст (Боснія — це Європа — невтомно нагадували своїм закордонним друзям мешканці Сараєва), але вони обурилися б і в тому разі, якби побачили в експозиції світлини злочинів проти цивільного населення в Чечні, Косово чи, власне, будь-якій іншій країні. Коли твої власні страждання поєднують із чужими — це нестерпно.
