Книжка Національного павільйону України на 59-й Венеційській бієнале розповідає про історію, контексти та інтерпретації роботи Павла Макова “Фонтан виснаження”. Нижче ми публікуємо фрагмент видання - текст Влади Ралко.
Влада Ралко «Викрадач часу»
Художника вирізняють серед решти за пізнаваністю, втім, коли він формує свій знак, навколо якого починає концентруватися його творчість, це може свідчити як про зупинку, так і про певний особливий потяг до уточнення. Між обома станами пролягає майже невідчутна межа, бо, як зауважував Музіль, «навряд чи можна визначити різницю між ідеєю спраглою й тією, що прагне». Версії «Фонтана виснаження» часом з’являються у творчості Павла Макова вже протягом багатьох років. Споглядаючи за метаморфозами цієї образної структури, можна побачити, що, попри зміни у мовленні художника, вона вказує на дещо непорушне. Попервах здається, що Маков щоразу поновлює зусилля у шикуванні лійок Фонтана, немов конструює картковий будинок, тобто намагається досягти точки завмирання, ідеальної позиції, коли стає боязко дихати зі страху зруйнувати вдалу споруду. Проте запереченням такого враження є назва, де «виснаження» аж ніяк не констатація, але достеменно рух, впертість якого підбурює намацати його мету.
Як на мене, «Фонтан виснаження» є фігурою, що співвідноситься не з місцем, а із часом, такою собі часовою линвою, напнутою між минулим і сьогодні. Імовірно, у художника Макова ця система магічних трикутників виступає чимось на кшталт точного приладу, за яким можна звіряти розхристаний перебіг речей. Ми звично шануємо здатність до змін і легко ковзаємо повз ті точки сталості, що залишаються з нами назавжди, позначаючи координати життєвого шляху, мов анатомічні обмеження можливостей тіла. Неначе зачарування кожною новою спроможністю, що виникає з бігом часу, затуляє місце стояння чи, інакше кажучи, місце входу, двері, де час ширяє не обіч, а крізь нас.
Вервечка перетворень обрисів Фонтана й те, як і коли цей дуже упізнаваний образ вигулькував на поверхню, посідаючи чільне місце серед решти робіт художника, створює перспективу фізичного віддаляння. Певно, так ведеться завдяки його оптиці: на одному з початкових технічних малюнків 1995 року ми бачимо фонтан зовсім зблизька й таким чином одночасно заглядаємо в отвори воронок нижнього ряду, тоді як верхній ряд чаш видно трохи не знизу. Натомість поступово, мірою з’яв нових версій Фонтана, наше око з «риб’ячого» перетворюється на телеоб’єктив, немов зі збільшенням дистанції від перших зображень і моделей загальна конструкція розростається. Загальний силует випростується на свій справжній зріст, ширшає до безкінечності, ніби має в своїй основі невичерпний ресурс.
Отже, мінлива структура Фонтана неначе постійно добігає протилежних позицій, лине до примноження та виснаження воднораз. Певно, глядач також виснажується у нестямі, бо щось заважає перебігти думкою за течією й припливти до висновку, бо, власне, очевидної зовнішньої течії з визначеним напрямком і немає. Схоже, що з Фонтана самого по собі нічого не висновується, а його історія подібна до фокусної відстані, що безперервно подовжується. Одначе, це видовження — лише розтяг на вдих, опісля якого напруга поточного часу щоразу слабне від видиху й відкидає аж на початок шляху, до першого схожого на старий рукопис малюнку, знайденого в розкопах пам’яті. Той початковий шкіц виступає якоюсь напрочуд міцною базою, основою, а головне — причиною для виконання проєкту, де Фонтан зрештою надолужить необхідну кількість рядів і лійок та запрацює з водою. Ба все ж він стоятиме на тому давньому, першому аркуші пожовклого паперу як на підмурку! Наче якась пружина певної миті вертає нас до першого руху. Адже слово «фонтан» чи італійське fontana походить від латинського fons — джерело, гейзер, причина. Інакше кажучи, Маков має справу з тим, що розпочинається та набирає сили в глибинах ґрунту, виходить на поверхню та з часом виснажується, всотуючись у власний початок.
Така оберненість конструкції Фонтана вказує на одну з основних функцій людського тіла — дихання. Маков своєю роботою наче вказує на апорію внутрішнього світу, де вдих веде воднораз до пізнання й до смерті. Конструкції лійок діють мов маленькі гирла, чи то роти, що дихають. У класичних фонтанах струмина води, що витікає з рота, означає потік пишнослів’я. Проте «Фонтан виснаження» досі жодного разу не працював за своїм практичним призначенням, коли головна функція фонтана одразу натякала б на красномовність як надмір мови. Навіть більше, воронки Фонтана замість вивергати ковтатимуть струмінь.Венеційська подія 2022 року з першим запуском Фонтана з водою навряд чи стане оптимістичним перетворенням «Фонтана виснаження» на «Фонтан примноження». Радше це виявить вірність Фонтана часові — і тут він відбудеться мов клепсидра-викрадач води, водяний годинник, що не відраховує час, але показує, як той спливає. Фонтан, структура, що діє в часі, як можливість зупинитися посеред плину дійсності. Якщо уявити його посеред суперечностей кольорового спектра, можна пригадати химерне запитування Вітґенштайна про те, чи можливо уявити червоно-зелений колір. Тоді просто всередині буденності матимемо вікнину мікрокосму, яка засмоктує рутину білою паузою, котловиною, бездонна місткість якої є постійною величиною.
Придбати книгу Павла Макова “Фонтан виснаження”
