У травні 2026 року видавництво ist publishing видало першу книжку із серії «Ви це вже бачили», яка присячена колекції українського мистецтва.
Через понад 50 робіт, що ввійшли до книжки, читачам та читачкам пропонується пройти шлях розгортання метафори саду: від образу раю до уявлення країни як саду, де кожен здатен доглядати свій власний. Адже сад — це місце мрій, бачення й відновлення. Водночас це простір змін, вʼянення та занепаду.
Авторками і автором текстів стали Лізавета Герман, Анна-Марія Кучеренко та Борис Філоненко. Ініціаторка книжкової серії — Катерина Носко.
Нижче публікуємо фрагменти.
«Садок вишневий коло хати» (1963) Григорій Гавриленко
Лізавета Герман
Робота є однією з 28 ілюстрацій, які шестеро авторів створили для «Кобзаря», приуроченого до сторіччя з дня смерті поета й художника. Книжка вийшла величезним за сьогоднішніми мірками, але не унікальним для радянських часів накладом у 200 000 примірників у Державному видавництві художньої літератури (з 1964 року — видавництво «Дніпро»).
У СРСР Шевченкові поезію та біографію охоче ілюстрували, водночас відверто зідеологізувавши їх. Так званий ювілейний «Кобзар» не був винятком, але послаблення цензури в добу пізньої «відлиги» залишило на ньому відбиток: окрім політичного, ілюстрації розкривали й ліричний бік текстів Шевченка. Саме на ньому зосередився Григорій Гавриленко в трьох замовлених йому ілюстраціях, серед яких «Садок…» вважають центральною.
Сільський пейзаж повністю застеляє поверхню аркуша. Зображення розгортається не за законами прямої перспективи — від переднього плану вглиб, — а площинно — знизу вверх. Цей прийом характерний, зокрема, для японських малюнків тушшю, якими захоплювався Гавриленко. Тонке, плавне штрихування, притаманне його улюбленій техніці ліногравюри, створює ефект сріблястого сутінкового мерехтіння.
У роботі немає першо- й другорядних деталей, нам одномоментно відкриваються всі розкидані серед пишних дерев маленькі події вечора: родинна вечеря, хода плугатарів, поява першої зірки. Замість переказу хрестоматійного вірша, Гавриленко створює за його мотивами саме образ українського села як ідеального, елегійного світу.
Утім, як за життя Шевченка, так і в радянські шістдесяті цей щемкий образ лишився радше художньою вигадкою, аніж реальністю.
Царські врата Богородчанського іконостаса (1698–1705) Йов Кондзелевич
Анна-Марія Кучеренко
Коли відвідуєш будь-який християнський храм східного обряду, неможливо оминути поглядом його обов’язковий внутрішній архітектурний елемент — іконостас, який відокремлює та приховує вівтар від загальнодоступної частини церкви.
Шлях розвитку українського іконостаса тривав не одну сотню років, та саме від початку XVIІ століття, в добу бароко, він остаточно формується як унікальна багатоярусна конструкція, що об’єднує живописні елементи зі скульптурою, себто ікони з пишним різьбленням по дереву. Центром композиції кожного іконостаса є царські врата — двостулкові двері, що символізують врата Раю. Їх відчиняють лише в особливі моменти під час літургії, а проходити крізь них можуть лише священнослужителі.
Богородчанський іконостас був створений майстром Йовом Кондзелевичем на зламі століть — на перетині кількох стилів та після очікуваного кінця світу 1666 року. Саме через несправдження дати кінця часів українські іконостаси почали перегукуватися з образом райського саду. Їхні поверхні вкривають рослинним декором, а загальна композиція дедалі більше нагадує гору, яка в уявленні багатьох церковних письменників була пов’язана з Раєм.
Форма царських врат Богородчанського іконостаса нагадує пагорб, на вершині якого — розп’яття, оповите рослинами та виноградом. Усю поверхню царських врат прикрашає листя аканта, поміж якого можна помітити численні плоди: жолуді, груші, сливи. Звісно, найбільше тут винограду.
Виноградна лоза розростається та обплітає всю поверхню іконостаса, об’єднуючи його яруси. Образ винограду передусім є символом Ісуса Христа, але також він тісно повʼязаний із простором Раю-саду, в якому неодмінно росте.
«ТУТ КВІТ(НЕ) ЦЕНЗУРА» (2012) Кураторське об’єднання «Худрада».
Борис Філоненко
Закриття виставки «Українське тіло» в Центрі візуальної культури (ЦВК) при Національному університеті «Києво-Могилянська академія» спричинило хвилю обурення проти цензури.
На четвертий день проєкту, 10 лютого 2012 року, президент НаУКМА Сергій Квіт висловився, що на «Українському тілі» показують «не мистецтво, а лайно», — і виставку призупинили. Разом із цим почався процес ліквідації Центру візуальної культури.
На Контрактовій площі збиралися мітинги. На підтримку ЦВК були підписані міжнародні петиції та колективні відкриті листи, а також надходили листи особисто президентові Квіту.
Серед них — лист філософа Славоя Жижека, який «був здивований закриттю «Українського тіла» та подальшому припиненню діяльності самого ЦВК. Такі дії несумісні з образом демократичного університету», — пояснював він. У грудні 2012 року у Жижека був запланований виступ у ЦВК.
На фотографіях із протесту Жанна Кадирова тримає в руках плакат «ТУТ КВІТ(НЕ) ЦЕНЗУРА», що його створив Олександр Бурлака в складі кураторського об’єднання «Худрада». Постер побудований на каламбурі, похідному від прізвища президента НаУКМА Квіта. Це і критика щодо цензури з боку керівництва, і заявка на те, що справжня влада належить спільноті.
Одночасно прихильники цензури, які також виходили на Контрактову площу, називали ЦВК «ліволіберальним розсадником».
Протистояння супроводжувалися садівничими намірами та рослинними метафорами, що мали вказувати на квіти зла. Одні вбачали їх у виставці й вимагали прополки, інші — у діях керівництва університету й виступали за контроль над системою, коли та зазіхає на свободу слова й самовираження.
Дізнайтеся про книжку «Сад».
