У березні 2026 року видавництво ist publishing видало пʼяту книжку теоретика культури Паскаля Ґілена — «Довіра. Вибудовування культурного спільного». У ній автор досліджує, як подолати культуру недовіри, що дедалі зростає до співгромадян, влади та підприємств. Паскаль Ґілен переконаний, що рішення не в нормативних актах і договорах, а в культурному спільному — досвіді спільного життя та його звичаїв, практик, знань і цінностей.
Фрагмент із розділу «Культурне спільне» публікуємо нижче.
Культурне спільне
Основою для формування культурного спільного є спільний добробут або ж спільне благо. Як уже зазначалося, спільні блага — це як матеріальні, так і нематеріальні ресурси, що використовуються колективно. Остром називає їх ресурсами спільного доступу. Без таких ресурсів спільне не може існувати.
У культурній сфері до матеріальних ресурсів можна віднести спільні мистецькі роботи, репетиційні простори, виставкові зали, спільний автопарк, кухню, музичні інструменти, реквізит, бази даних, спільні об’єкти спадщини тощо.
Нематеріальні ресурси — це мистецькі ідеї, довірливі відносини, мова, коди, ідіоми, мозкові штурми… І також — образи, звуки, розмови, атмосфера, запахи й кольори, які ми сприймаємо, мандруючи містом, селом чи й інтернет-простором.
Ці приклади демонструють, що наше культурне різноманіття віддавна було відкритим ресурсом. Культура — можливо, одне з найбільших джерел спільного користування, все ще доступне сьогодні. Враховуючи, що майже будь-що може бути релевантним спільним благом для культурного творення, у цьому розділі я свідомо зосереджую увагу лише на трьох типах спільного. Кожен із них — це ресурс, довкола якого точаться постійні дискусії в культурній сфері, і для кожного, на мою думку, можливо сформулювати рішення в межах продуманої культурної політики спільного. Перший — це сама культура, другий — питання простору в культурному полі, а третій — давня дискусія про гроші.
Право спільного у культурі
На культурному рівні діалекти й народні пісні — яскраві приклади нематеріального спільного. Подекуди місцеві мовознавці намагаються керувати діалектом або навіть контролювати його, але насправді його динаміка та саме виживання повністю в руках (точніше, в устах) тих, хто ним послуговується. І тут ми підходимо до першої важливої передумови існування культури як ресурсу спільного доступу: центральним має бути саме користування. Або ж скористаймося формулюванням Карла Маркса: споживча вартість повинна переважати над обмінною, а також над логікою максимізації прибутку.
Те, що держава відіграє ключову роль у цьому напрямі, ілюструє історія пісні «Happy Birthday to You». Вона була написана 1924 року сестрами Мілдред і Патті Гілл. У 1935 році компанія Клейтон Ф. Саммі придбала на неї права й намагалася запатентувати пісню та комерціалізувати її використання. Після цього людям доводилося би купувати ліцензії, щоб використовувати пісню у фільмах, на телебаченні, в театрі, мюзиклах або інших комерційних форматах. Однак суд ухвалив, що авторські права не дійсні, оскільки текст пісні вже став суспільним надбанням до моменту купівлі прав компанією Саммі. Отже, пісню «Happy Birthday to You» остаточно визнали ресурсом спільного доступу: вирішальним став не комерційний зиск, а цінність у користуванні.
Цей випадок чітко показує долю культурних благ і водночас роль держави, яку вона могла б і мала б відігравати. Культурна політика, орієнтована на спільне, передбачає політику, що бере участь у складній і часто дуже технічній дискусії довкола авторського права. Як я вже згадував, я не юрист, тому не заглиблюватимусь у деталі, а лише окреслю коротко основний принцип, що лежить в основі цієї дискусії про спільне.
Основна ідея полягає в тому, що споживча вартість має бути гарантована, тоді як авторські права повинні передусім залишатися в ініціатора — тобто в автора. Цей принцип передбачає, зокрема, що лише самі автори, а не спадкоємці чи різноманітні посередники — як-от видавці чи музичні лейбли — можуть претендувати на авторське право. Зокрема, таку позицію обстоює американський правник і теоретик Лоренс Лессіґ у книжці «Майбутнє ідей». Творча робота має ставати доступною швидше, щоб відкривати простір для нової творчості. І тут, знову ж таки, пріоритетною є цінність користування. Щоби захистити спільні культурні блага, держава має розглядати можливості розширення вже наявних принципів, таких як добропорядне користування у США або «право цитування» в Європі.
Крім того, держава може сприяти, підтримувати й удосконалювати застосування таких механізмів, як вільна ліцензія Creative Commons (ліцензія «творчих спільнот»; умови вільного поширення та використання контенту, — ред.). Це — принципи та правові інструменти, що дають змогу робити твори, які захищені авторським правом (зокрема музику, фотографії, відео й інший цифровий контент), доступними для повторного використання й поширення. Такі ліцензії дозволяють користувачам ділитися, копіювати, поширювати й адаптувати твори на умовах, встановлених самими авторами. Сьогодні багато митців користуються вільними ліцензіями Creative Commons, щоб зробити свої твори доступними широкій аудиторії і водночас зберегти авторські права. Однак ці ліцензії також зазнають значної критики й безперечно потребують подальшого вдосконалення. Я не зупинятимусь на цьому детально. Моя теза така: держава, що прагне захистити культурні спільні блага, повинна зосередитись на створенні надійного регулювання в цій сфері. Це стосується як нових творчих продуктів, так і використання нематеріальної і матеріальної спадщини. Зростання цифрової онлайн-культури лише загострило цю потребу. У книжці «Піклуватися — це ділитися» керівниця відділу досліджень Державного музею мистецтв у Копенгагені, Мерете Сандергофф, зокрема зазначає, що цифрові можливості для розширення доступу до культурної спадщини — величезні. Технології можуть поширювати спадщину в інклюзивний і сталий спосіб, перетворюючи її таким чином на ресурс спільного доступу. Утім, із цифровою доступністю постають і суттєві етичні та правові виклики. Наприклад, як організувати доступ до цифрових копій і користування ними? І знову ж таки: як захистити інтелектуальні права та запобігти їхній комерційній експлуатації?
Один із поширених (і в минулому часто вживаних) способів — захист оцифрованих колекцій через платний доступ. Та це — ще одна перепона спільного, яка радше шкодить, ніж сприяє культурній взаємодії. Сандергофф натомість вбачає рішення у спільнотах, об’єднаних спадщиною, — громадянах, які беруть на себе відповідальність за спільне управління спадщиною. Розповідь про те, як саме може бути організована така модель, я залишу для наступного розділу, присвяченого учасникам спільного. А поки що зупинюся ще трохи на питанні ресурсів спільного доступу.
Придбати книгу «Довіра. Вибудовування культурного спільного» Паскаля Гілена.
