У рамках виходу українського перекладу книжки бельгійського дослідника культури Паскаля Ґілена «Довіра. Вибудовування культурного спільного» (переклкли з англійської Таня Родіонова, Юлія Ядуха, Вероніка Дідоха) команда нашого видавництва звернулася до автора з низкою запитань щодо теми його роботи.
Ми поставили такі запитання:
— як автор, неодноразово відвідуючи Україну, помічав зростання довіри в нашому суспільстві;
— як волонтерство, взаємодопомога та самоорганізація зміцнили культурне спільне в країні;
— чи не руйнує посилений контроль воєнного стану довіру до уряду й співгромадян.
У цій публікації ділимося відповідями Паскаля Ґілена.
Переклад з англійської — Ірина Курганська.
Про «Довіру», вразливість і Україну
Я хотів би розпочати з важливої застороги, якої вимагає інтелектуальна чесність. Книжка «Довіра. Вибудовування культурного спільного» була написана в обставинах, які не мають нічого спільного з контекстом країни, що перебуває у стані війни. Вона постала з мого власного досвіду: дитини з простої робітничої родини в Бельгії — країні, де соціал-демократія забезпечила певну безпеку, загальнодержавний добробут і політичну культуру, яка, попри всі свої недоліки, не стикалася з колоніальною окупацією чи екзистенційною військовою загрозою. Такі радше виняткові обставини й спричинили до цього видання; сподіваюсь, я достатньо наголосив на цьому в вступі. Вразливість — у тому значенні, в якому я використовую це слово — відчувається геть інакше в суспільстві, яке щодня живе в стані війни й має памʼять про тривалу радянську окупацію.
Протягом останнього десятиліття я чи не щороку навідуюсь в Україну. Там я почуваюся як вдома — серед цієї культури, цієї енергії й цих людей. Проте я не володію українською мовою і досі вивчаю історію вашої країни, тому повинен бути обережним, щоб не наробити голослівних тверджень. Я можу з впевненістю сказати ось що: в Україні я спостерігаю неймовірної сили громадянську вітальність, колективну енергію, що нерозривно пов’язана з взаємодовірою. Це доведено, що звʼязки міцнішають в умовах боротьби зі спільним ворогом. Але те, що відбувається в Україні, виходить далеко за рамки цього твердження. Ваші протести проти корупції останніх років — це, на мою думку, один із найвизначніших проявів громадянської довіри, які мені коли-небудь доводилося бачити. Люди живуть у військових обставинах, борються зі спільною загрозою і все ж виходять на вулиці проти свого ж уряду. У цьому вчинку — відкидання аргументу про безпеку саме тоді, коли, здавалося б, він найбільш виправданий, заради демократії — відповідальності вищого порядку. Вони визнають свою внутрішню вразливість, навіть знаючи, що ворог може спробувати цим скористатися. Це аж ніяк не прояв слабкості. Це жест небаченої громадянської мужності.
Якщо ви запитаєте мене, звідки береться довіра в Україні, я однозначно скажу: із громадянського суспільства. Не в уряду, не в ринку, а із живої тканини стосунків між людьми. Перед цим я скидаю капелюха. Перед цим я схиляюся в глибокій шані.
Про волонтерство, взаємодопомогу та культурну спільність
Я вже заторкував ці теми в першому питанні, але хотів би дещо уточнити. Спільність не ґрунтується на ідеології чи ідентичності. Вона засновується на спільних потребах і спільній вразливості. Практики спільності постають, коли попри політичні переконання, релігію, класову приналежність, ґендер, люди обирають діяти спільно в питаннях, які їх обʼєднують. І саме коли політика ідентичності відходить на другий план перед чимось більш нагальним, стає можливим творення спільного.
На мою думку, те, що нині відбувається в Україні, це приклад живого спільного. І тому я вважаю з усією серйозністю, що майбутнє України полягає не в звертанні до комуністичного минулого й його повторенні, але й не в поступках європейському неолібералізму, а в витворенні геть нового феномена. «Спільне третє», як я його називаю, тобто політично-соціальна модель, яка поєднує три великі цінності демократичної традиції — свободу, солідарність і рівність — із тією врівноваженістю й серйозністю, про які і моя батьківщина, і ЄС забули. Україна вже платить величезну ціну, опираючись російській індоктринації. Але вона також повинна протистояти спокусі неоліберальної моделі, яка підриває суспільну сферу. Сила її громадянського суспільства має переконати Україну в тому, що вона здатна прокласти інший шлях. Я бачу в ній потенціал для гіпердемократичної моделі, в якій у центрі уваги перебуває громадянське суспільство, а не економіка чи бюрократія.
Про контроль, довіру й небезпеку постійної підозри
Відразу зізнаюся: це було найскладніше з усіх питань. Але не тому, що воно якось не так сформульовано, якраз навпаки. Воно найскладніше тому, що «Довіра» була написана не за воєнних умов, тож у моєму контексті контроль означає щось зовсім інше й має іншу вагу. Я свідомий того, що говорю з привілейованої позиції безпеки й відносного комфорту. Тож можу хіба запропонувати свої скромні враження, але аж ніяк не давати рекомендації.
У себе на Батьківщині я спостерігаю поширення так званої логіки «управління з позиції недовіри», яка вже не припускає, що громадяни загалом як такі хороші. Бреґмен Рутґер у книжці «Людство. Оптимістична історія» наводить переконливі та ґрунтовні докази того, що люди за своєю суттю прагнуть співпраці та є добропорядними, а інституції, побудовані на протилежному припущенні, систематично породжують ту саму недовіру, яку вони нібито намагаються подолати. Коли уряд упереджено ставиться до своїх громадян як до підозрюваних, хоча жодного правопорушення ще не було скоєно, він діє у річищі логіки превентивного контролю, яка поступово підриває основи громадянського життя.
Джорджо Агамбен у «Homo Sacer» та наступних своїх працях пропонує поняття «надзвичайного стану»: часу, коли надзвичайні повноваження, які задумавали як тимчасові, стають постійними. У цьому стані розмивається межа між суспільним і приватним життям. Кожен аспект існування потрапляє під пильний контроль. Зникають передумови довіри: захищена приватна сфера, простір, який не перебуває під наглядом, не регулюється і не оптимізується. Довіра на найінтимнішому рівні — це готовність дозволити статися чомусь поза межами твого зору та контролю. Це за визначенням продуктивний вид сліпоти.
Мені тут спадає на думку образ бункера. У своїй видатній праці «Археологія бункерів» Поль Віріліо досліджував бетонні укріплення, що залишилися вздовж узбережжя Атлантичного океану після Другої світової війни і побачив у них щось більше, ніж просто військову інфраструктуру. Бункер, на його думку, втілює глибоку амбівалентність: його побудовано для захисту, але водночас він ізолює, обмежує свободу рухів і зрештою ув’язнює тих, кого мав би захищати. Ви закриваєтеся від зовнішньої загрози, але тим самим ви закриваєтеся від світу як такого. Захист і полон — це дві сторони однієї медалі.
Цей образ, як мені видається, вхоплює саму суть відносин між контролем і довірою в часи війни. Населення, яке перебуває під тотальним наглядом і постійно вважається потенційно винним, опиняється в умовах своєрідного внутрішнього терору, хоча справжній ворог насправді ззовні. Як застерігав Агамбен, надзвичайний стан має жахливу тенденцію тривати довше, ніж власне надзвичайна ситуація, яка до нього призвела. Бункер існує ще довго після війни, через яку його збудували.
Я кажу це не для того, щоб вказувати українцям, що їм робити. Я кажу це лише тому, що розпізнаю цю напругу з власного досвіду — хоча й не таку сильну — і тому, що, на мою думку, важливо обережно означувати її в межах ширшої дискусії про те, яке суспільство Україна будує тепер для свого майбутнього.
Дякуємо за інтерес до цієї теми та прочитання публікації!
Придбати книжку Паскаля Ґілена «Довіра. Вибудовування культурного спільного» можна на нашому сайті за цим посиланням.
